Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— Віскі? — Антон Богданович вийняв із шафи літрову пляшку з чорною етикеткою. — Справжнє, шотландське.

— Дякую.

Вони випили, помовчали, потім академік запитав:

— Чув, ви вже спланували свій маршрут?

— Звичайно, це найперше, що робиться, бо залежно від того, яка місцевість нам трапиться дорогою, підбирається спорядження.

— Я так і думав. Покажіть.

Онопрієнко дістав з шафи мапу України і розклав на столі.

— Але ж тут лише частина теренів, — здивувався Андрій.

— Мене цікавить саме український відрізок.

Андрій схилився над мапою і повільно провів олівцем по Дніпру.

— Ми планували вийти з Києва водою. З огляду на облогу, це зробити набагато легше і, головне, безпечніше. Навряд чи вони мають тут щось здатне наздогнати нас на воді.

— Ну, що ж, розумно, — схвалив Онопрієнко. — Проте ось тут вам доведеться зійти на берег і далі просуватися суходолом.

— Але якщо ми спустимося водою аж сюди, — показав Андрій, — то найкоротше вийдемо до Криму, а звідти, морем, до північної Туреччини.

— Річ у тім, що ось тут, кілометрах у сімдесяти від ріки, на вас чекатиме орда Алі-Хана.

Андрій навіть не второпав спочатку, про що йдеться, але Онопрієнко, звісно, жартувати і не думав.

— Кочовики? Це що, дванадцяте сторіччя? Звідки кочовики?

— Ти вже зустрічав печерних людей, пам’ятаєш? — усміхнувся Онопрієнко. — Навіть жив із ними. Чому б не поспілкуватися з кочовиками?

Він знову наповнив чарки, зробив зі своєї ковток і продовжив:

— Зараз кожен виживає, як може. Постійна міграція хоч якось захищає від Темних.

— А що ми робитимемо у цих хлопців?