Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Професор похитав головою:

— Ані мені, ані Антону Богдановичу це невідомо. Це відомо отцю Сергію.

Усі повернулися до священика.

— Йому єдиному Світло доручило це Знання. Невідомо, як і звідки його отримали ТАМ… Певно, вони також організовували свої експедиції.

— І тепер ми маємо знайти той Храм, — кивнув Андрій.

— Так. Із вами піде отець Сергій. Усі ви прекрасно розумієте, наскільки важливим є його життя. Окрім вас, практично з кожного святого міста вийде подібний загін. Чим більше буде цих груп, тим вищі шанси на успіх, хоча навіть у цьому випадку вірогідність позитивного результату мізерна, якщо зважити на математичні розрахунки, адже проти вас виступлять усі сили Темного світу. Єдина наша перевага в цій грі — Темним невідомо, де і коли саме на вас чекати, в усякому разі, я дуже на це сподіваюся.

— Коли треба виходити?

Академік посміхнувся:

— Учора…

Розділ двадцять третій

Вони розраховували, що група вирушить за три-чотири дні, але насправді на підготовку довелося витратити вдвічі більше часу. Андрій, якого за спільною згодою було обрано командиром, навідріз відмовився форсувати події. Зі свого колишнього досвіду йому було відомо, що краще втратити день на підготовці, ніж потім втратити життя через дрібницю, яку не вдалося передбачити.

Уже наступного дня після розмови з ученими Батлук, Сосновський та Кримов зачинилися у віддаленій кімнаті й до глибокої ночі, обклавшись великомасштабними мапами, визначали приблизний маршрут і складали списки необхідного спорядження та харчів. Тут-таки у старому електричному чайнику кип’ятився міцнющий чай, що його поглинали у неймовірній кількості.

Непосвяченому важко оцінити всю складність подібної підготовки, адже потрібно все прорахувати, взяти до уваги кожну дрібницю і разом із тим не прихопити із собою нічого зайвого: спробуй навантаж людину двома десятками кілограмів усякої всячини, чи зможе вона з таким «пакуночком» за плечима долати відстані до шістдесяти кілометрів на день та ще й битися? Тут потрібен лише досвід.

Сперечалися, до хрипоти обстоюючи свою правоту. Однак іноді забували, що багато чого з речей, які раніше були просто необхідні, тепер, потрапивши за межі Києва, перетворювалися на сміття, бо зовсім втрачали свої властивості. Компакт-пальне не горіло, пластик альпенштоків десантних наметів гнувся, мов гумовий, а таблетки для знезаражування води перетворювалися на отруту. Тож кожну річ перед тим, як включити до списку, виносили на крихітну ділянку місцевості, де діяли закони Темного світу, але яка була ще в руках киян.

Онопрієнко якось подивився на солідний список і стурбовано похитав головою:

— Навіть не знаю, чи зможемо ми все це знайти у достатній кількості. Дещо ледве дістали в єдиному примірнику для експерименту на придатність. Може бути так, що чогось у місті просто не виявиться.

— Не хвилюйтеся, Антоне Богдановичу, більшу частину цього ви знайдете на базах колишньої Служби безпеки.

— Гаразд, спробую зібрати все якомога швидше, — сказав він, ховаючи список до кишені. — А я, власне, зараз приїхав саме до вас, — звернувся він до Андрія. — Треба поговорити віч-на-віч.

— Гаразд.

Вони вийшли надвір і вузькою тінистою алеєю пройшли до будинку, який академік перетворив на свій тимчасовий штаб.