Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Вони швидко повантажилися, фургон рушив і через непомітну бічну браму вислизнув у місто. Їхали мовчки. У вузькі шпарини можна було розгледіти шматки міського пейзажу; зрідка зблискувало широке дзеркало Дніпра. — Нарешті машина повернула, заїхала у вузьку браму й зупинилася. Коли Обрані вилізли з машини, Андрій присвиснув. Він мешкав тут ще студентом, коли у складі археологічної експедиції брав участь у розкопках на Подолі.

Це був Китаєвський скит.

Он там праворуч — стара двоповерхова будівля, яка слугувала їм за гуртожиток, а далі — спуск до знаменитих ставків, у стародавні часи викопаних ченцями.

— Ось тут ви і мешкатимете, — підійшов до них Онопрієнко, — правила ті самі: за браму ані кроку, територією скиту по одному не ходити. Поки що розташовуйтеся, увечері зустрінемося, продовжимо розмову, яку ми не завершили в Лаврі.

Із сусіднього будинку вийшов Арутюнян, щось крикнув, й академік швидко попрощався.

Обрані підхопили свої нечисленні речі й розійшлися по кімнатах. Батлук здивувався, коли Ігор та Ян вирішили оселитися в одній кімнаті, — йому здавалося, що поміж ними повинні були виникнути певні тертя. Цього не сталося, обидва жартували, сміялися та кепкували один з одного.

Андрієві в компаньйони дістався мовчазний бурят. Утім, його це абсолютно влаштовувало. За ті півтори години, що вони облаштовувалися, Андрій з Школою не промовили й десятка фраз.

Коли вони нарешті зійшли вниз, тут не було лише Шмідта. Кримов, Сосновський та Карлсон вже сиділи навколо журнального столика з картами у руках.

— Давай до нас, Андрію, розпишемо «пульку».

— Я не вмію, — відмовився Батлук.

Замість нього до столика сів Нікола. Несподівано виявилося, що він чудово грає в преферанс.

Андрій зручно вмостився в потертому кріслі й спочатку слідкував за грою, та він мало що розумів у картах, які миготіли на столі, і поступово його думки перескочили на інше.

Зрозуміло, що попереду на них усіх чекає щось значуще, недаремно ж їх зібрали всіх разом. А коли врахувати, що всі вони, за винятком, можливо, Ніколи, висококласні бійці, то можна здогадатися, що попереду в них буде чимало бійок.

Та що можуть вдіяти п’ять-шість людей у світі, де володарює колосальна потойбічна сила, масштабів якої не можна навіть уявити? На що здатне це місто — крихітна частка серед безмежного моря темряви, де не світилося жодного бодай крихітного вогника? Скільки воно ще здатне триматися? День? Місяць? А потім сюди посунуть натовпи виючих перевертнів, і навіть смерть зміниться у своєму тисячоліттями знайомому обличчі.

Але ж ці вчені на щось сподіваються! Ох, з якою ж обережністю вони ставляться до шістки Обраних, що зібралися тут з усіх куточків Європи! Андрій ладен дати руку на відсіч, що фургон, який перевіз їх сюди, не супроводжувала величезна охорона лише тому, що вулиці, якими він пересувався, було щільно перекрито. Так не охороняють навіть президентів.

Його думки перервала поява посильного, який передав, що академік Онопрієнко та професор Арутюнян чекають на них у будиночку біля церкви.

Окрім учених, там був ще й священик, той самий, що зустрічав Батлука в Лаврі.

— Знайомтеся. Це — отець Сергій, — відрекомендував його Арутюнян. — Відсьогодні він також є членом вашої команди.

Ось тобі й маєш! Андрій був уже майже переконаний, що вони мають провести якусь вилазку в стан ворога, але батюшка… Навіщо?

— Команда, команда… Нам постійно товчуть, що ми — команда, — подав голос імпульсивний Кримов, — але що за команда? Що ми робитимемо?