Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— У тім-то й річ, що подобаються, — зітхнув Нікола. — Та я не про це. Зрозумійте, кожен народ, як і кожна людина, має право на саморозвиток, на власну самобутність. Народ мудрий, він сам знає, що йому запозичити в інших, а від чого відмовитися, а ви хочете запхати усіх до одного казана — нехай варяться. От ви іронізували щодо гарячої води. А коли прислухатися, то дуже схоже на претензії покерувати мною, ніби вам краще за мене, бурята, відомо, чого я насправді потребую.

Він помовчав трохи і додав:

— Але й націоналізм повинен бути, кхм… Із ним дуже обережно треба поводитися. Це палиця з двома кінцями.

Нікола повернувся вбік Кримова і сказав:

— Вас націоналізм об’єднав у державу і врятував від кочовиків. І той-таки ваш націоналізм приніс біду нам, народам Сибіру, та й не лише нам.

— А для цього слід розуміти різницю між націоналізмом і шовінізмом, — у тон йому продовжив Кримов.

— Ні, хлопці, ці речі недалеко одна від одної стоять, — промовив Отто, — краще вже в такому випадку говорити про патріотизм.

— Згоден.

Андрій мовчки слухав дискусію, яка, здавалося, виникла нізвідки. Як відкрилися у ній люди, з котрими він ділить цей притулок, з якими він, можливо, пов’яже свою долю. Ні в чому не показує себе людина так цілісно, як у суперечці. Забуто вже, що не існує зараз людства, немає цивілізації — і вони говорять про народи як про щось таке, що реально існує.

Чи ж не іронія долі, що нас досі хвилюють ті самі проблеми, що й раніше? А може, це зовсім не випадковість? Бацили хвороб, які вбили людство.

«Ні! — Андрій відкинув цю думку. — Серед нас немає головної зарази — байдужості та нетерпимості. А це значить, що ми — здорові, ми — просто ЛЮДИ».

— Я — не націоналіст, — буркотів тим часом Кримов, — я — патріот. Але коли мені кажуть, що існування народу, за який мої предки півтисячоліття клали голови, гальмує світовий прогрес, то це вже казна-що.

— Який там прогрес, вулицями демони ходять, а вони стосунки з’ясовують, — гмикнув Шмідт, — лягайте спати краще.

— Гаразд, Ігорю, не ображайся, — примирливо сказав поляк, підпушуючи подушку, — я ж…

— За що ображатися? — щиро здивувався Кримов. — Це що, по-твоєму, образа? Кожна людина повинна мати свою думку, і погано, якщо вона її не захищає, без мордобою, звісно. Тому твої «вибачення» не приймаються.

Влаштувавшись зручніше на жорсткій постелі, Ігор позіхнув і додав:

— Тільки ти все одно неправий.

Рано-вранці, коли ще було темно, їх розбудили. Онопрієнко вже був тут, з нетерпінням чекаючи, доки всі вмиються та поснідають.

Вийшовши надвір, вони побачили біля ґанку облізлий фургон із написом «Хліб».

— Незручно, звичайно, це не автобус, але для нас нормально. Ми спеціально протягом місяця ганяли його вулицями саме для такого випадку — всі вже звикли, що вранці машина розвозить хліб по роздавальних пунктах. А тепер вона повезе вас.