Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Усі вже повантажилися, чекали лише на Андрія. Академік міцно обійняв його на прощання і прошепотів:

— Нехай вам допоможе Господь. Пам’ятайте, що б там не трапилося, за всяку ціну ви маєте дійти. Навіть якщо на Землі не залишиться жодної людини, вона не повинна дістатися Сатані. І вона йому не дістанеться.

— Звичайно.

Андрій стрибнув на яхту і, прощаючись, подивився на місто. Вулиці були занурені в цілковиту темряву, і лише берегова смуга яскраво освітлювалася прожекторами. Добре було видно, як тисячі й тисячі чорних постатей видряпуються на прибережний пісок і, шалено розмахуючи зброєю, кидаються на міські укріплення.

Хтось переправлявся човнами, хтось — на баржах чи плотах, а багато хто — просто вплав. Без коливань вони кидалися назустріч кулеметному вогню, що сік їх, мов траву, назустріч вибухам мін та снарядів, полум’ю вогнеметів. Зомбі лізли на огорожу з товстої сталевої арматури, через яку було пропущено електричний струм, гинули, завалюючи її власними трупами, а на них, падаючи від куль, спалахуючи від напалму, лізли нові й нові орди.

Гора мертвих тіл, що її майже закривав ядучий пороховий дим, зростала на очах.

«Господи, — подумав Андрій, — якщо це — не Армагедон, тоді що ж він є?»

— Андрію! Андрію! — до яхти ніяково, мов прохач, підійшов Онопрієнко. Вдивляючись у приховане темрявою обличчя Обраного, Антон Богданович попрохав:

— Прислухайся до думки отця Сергія, добре? Не можна, щоб вами почали керувати особисті амбіції.

— Гаразд, не переймайтеся, все буде добре.

— Обіцяєш?

— Обіцяю. Усе буде добре, Антоне Богдановичу, я ж професіонал.

— Агов, командире, відчалюємо! — долинув з корми голос Сосновського.

— Давай!

Яхта віддалилася від пірса й тихо пірнула в непроглядну темряву затоки, що здригалася від шаленого ревіння битви.

— Нехай допоможе вам Господь, — повторив Онопрієнко і невміло перехрестив ніч.