Розділ «Частина друга Влада Сатани»

А коли пролунав гонг і Андрій рушив на середину рингу, він відчув, як у душі, в тому місці, де щойно гніздився страх, народжується лють.

Що то була за битва! Він не міг згадати всіх подробиць, залишилися тільки якісь уривки, але тренер і товариші говорили, що не могли повірити своїм очам. Власне, то було вже не боєм, а справжньою бійкою.

Свідомість то фіксувала момент, коли вони, зійшовшись у клінчі, ламають один одного, товчуть кулаками, ліктями, головами, то вмикалася на тому, як Андрій, захопивши однією рукою голову супротивника, другою наносив удар за ударом, не чуючи команди зупинитися.

Кістка в кістку. Удар на удар. У Білецького було розсічено брову, під оком наливалася гематома, а в Андрія, як потім з’ясувалося, було зламано ніс.

Той бій він програв за очками. Але запам’ятав на все життя. Потім у нього було багато поєдинків і в спорті, і поза ним, але той бій у п’ятнадцять років…

Потяглися дні приготувань. Власне, основною роботою займалися люди Онопрієнка, Обрані переважно відпочивали, набираючись сил. Коли привозили чергову партію спорядження, його перевіряли, підганяли і до часу складали у спеціальному приміщенні, яке Ігор Кримов за старою армійською звичкою охрестив «рушпарком». Приємною несподіванкою було те, що людям Онопрієнка пощастило розжитися кількома захисними комбінезонами, що їх раніше виготовляли в Ірпені для антитерористичних підрозділів. Зручний і легкий одяг із «милкої» спецтканини, яка перешкоджала спробам схопитися за неї, на щастя, майже не втратив своїх якостей. Дещо послаблені міжмолекулярні зв’язки вже не давали гарантії від кулі чи надто сильно пущеної стріли, але від холодної зброї захищали непогано. Легкість комбінезонів дозволяла одягати їх під одяг, за необхідності вони могли слугувати й своєрідними прихованими бронежилетами.

Єдине, чим Обрані щоденно і серйозно займалися, це фізична підготовка. Кроси, звичайно ж, не бігали, вистачало того, що вони до повної знемоги ганяли у футбол та баскетбол. По кілька годин поспіль стріляли з чудових, спеціально для них сконструйованих та виготовлених багатозарядних арбалетів та на потіху один одному ламали цеглу голими руками.

Два дні намагалися проводити спаринг із рукопашного бою, але потім втратили до цього інтерес: у повний контакт Андрій працювати заборонив, а безконтактний бій — то дитячі розваги.

Власне, класно володіли єдиноборствами лише Андрій, Ян Сосновський та Ігор Кримов: у поляка — класичне бойове самбо, Батлук працював у давньому українському стилі «Спас», а Кримов — у більш сучасному, але такому ж ефективному «Російському стилі» Кадочнікова, котрий, втім, багато чого запозичив у кубанських козаків, а отже, був споріднений зі «Спасом».

Скандинав виявився звичайним вуличним бійцем, громилом, який не визнавав ані правил, ані джентльменських угод. Коли він бився, то забував про все на світі. Андрію був добре відомий цей тип людей і те, наскільки вони бувають небезпечні. В усякому разі, тренуватися з ним було неможливо.

Шмідт узагалі відмовився від цих тренувань. Андрій так і не зрозумів, наскільки той сильний: як боєць. Німець лише обмежився заявою про те, що зможе постояти не лише за себе. Подібне ставлення спочатку дуже обурювало Андрія, який справедливо вважав, що має знати можливості своїх людей, а ті, в свою чергу, повинні чітко виконувати його накази. Та Онопрієнко наполіг, аби все залишалося так, як є.

Усіх вразив Нікола. Одного разу на березі ставка вони заходилися розважатися, демонструючи різні трюки. З подачі Сосновського почали розбивати цеглу та обрізки дощок. Беззаперечним чемпіоном тут виявився швед — решта нічого не змогла протиставити його брутальній, нищівній силі. Він ламав тверду силікатну цеглу з такою легкістю, наче то було пап’є-маше. Коли під загальний регіт він почав розколювати її об голову, Кримов обернувся до Ніколи, який сидів неподалік, і, сміючись, запитав:

— Бачив коли-небудь таке?

Старий похитав головою і спокійно відповів:

— На таке багато розуму не треба.

Гримнув сміх.

— Це вже точно, — витирав сльози Ігор Кримов, — цеглу можна довбати лише надміцною головою.

— Я — чемпіон! — заволав Карлсон, потішно вишкірившись.

Нікола підвівся, підняв із землі три вцілілі цеглини і поклав їх одна на одну.

Сміх вщух. Нікола трохи постояв, повільно втягнув у себе повітря, а потім швидким плавним рухом торкнувся поверхні цеглини. Білий стосик навіть не ворухнувся.