Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Швед довго відмовчувався, хоч як Сосновський намагався його «розкрутити», довго пихкав, кректав, потім усе-таки вичавив:

— Та що там казати… я і не вмію зовсім, мозку не вистачає. Я, скільки себе пам’ятаю, бився. Із школи мене за це витурили. Двічі сидів, але ще перед першою судимістю два роки виступав у кетчі.

Дивлячись на масивну постать Карлсона, що вимальовувалася на тлі вікна, Кримов зауважив:

— Б’юся об заклад, тобі непогано вдається.

— Ага, то все, що я умію.

І раптом Андрій похопився:

— Зачекайте, а як ми всі спілкуємося? Я усіх розумію, мене всі розуміють, а якою мовою ми говоримо?

У кімнаті вибухнув сміх.

— І до тебе нарешті дійшло. Тепер немає мов, усі мають одну.

— Але як?..

— Гадаєш, це комусь відомо? Та і яке це має значення, — зітхнув Шмідт.

— Хлопці, але ж це означає, що й національним відмінностям гаплик, — зауважив Сосновський. — Адже тепер німця від фіна чи британця не відрізниш. Певне, це й на краще, он скільки через це трагедій було.

— Гидко слухати! — раптово пролунав голос Кримова. — А тим більше від поляка, адже твій народ — один із найпатріотичніших. Як ти можеш таке казати? Нація — то мов одна велика родина, зі своїми радощами і бідами, своїми сварками і святами. І раптом зруйнувати все це, відібрати у людини цю родину, забрати пісні, традиції, національний дух, взаємодопомогу.

— Будь-яка людина, що живе на Землі, я вважаю, належить передусім Землі. Навіщо ж її заганяти у тісні кордони міжнаціональних тинів? Хто може заперечити, що об’єднана Європа початку двадцять першого століття краща за Європу, скажімо, середини двадцятого, покраяну кордонами? Спитай у будь-якого європейця, в якій Європі він воліє жити, що він відповість?

— Але нації все одно залишилися! — запально перебив його Кримов. — І ніхто не збирався перемішувати їх у єдине космополітичне болото.

— Усе до того і йшло. Хіба погано, коли зникає одна з перетинок, що поділяють людей?

— А хто тобі сказав, що то перетинка? Ось ти — поляк, я — росіянин, а Гуго — швед. Але ми всі тут, бо це питання людяності. Хто говорить, що коли люди живуть кожен зі своєю родиною, то вони вже автоматично є ворогами?

— Але так було не раз…

— Можливо, я помиляюся, не знаю, — раптом втрутився Нікола, — але я згоден із Ігорем. Кожен народ — індивідуальність, і повинен таким залишатися. Візьміть так звані малі народності тієї ж таки Півночі. Сотні років ми жили так, як звикли, як вважали за потрібне, мали свою культуру, свій уклад, свої страви і житло. Варто було прийти чужинцям, які сказали: «Ви живете не так, ви — дикуни; ось вам будинки замість чумів, ось вам рушниці замість луків і всюдиходи замість оленів», — і… не стало евенка, не стало тунгуса й ороча, не стало чукчі. Але й нових народів не вийшло, і ороч, і тунгус перетворилися на скалічених потвор, виродків, які й від старого відвикли, і нове пасує їм, мов корові сідло.

— Та що ви кажете, — в’їдливо промовив Сосновський, — виходить, краще було б, аби ви досі жили у кам’яному віці? Вам що, не подобаються гаряча вода й медичне обслуговування?