Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Той рикнув щось привітне і простягнув Андрію лапищу, в якій, певне, помістилися б чотири таких, як у Батлука, долоні.

— А це — Ганс Шмідт, — відрекомендував академік худого костистого чоловіка років тридцяти, одягненого в старовинну, місцями пом’яту кірасу.

Німець кинув на Андрія швидкий хижий погляд, який багато про що сказав Батлукові, похмуро кивнув і повернувся до огляду нігтів на руці, посіченій дрібними рубцями. Андрієві були відомі ці відмітини, такі залишаються від ураження вибухом модернізованої касетної бомби, коли тисячі майже невидимих голчасто-стрільчастих елементів викошують усе живе на сотні метрів довкола.

— А це — Ігор Кримов, він із Росії.

— Із Дону, — посміхнувся невисокий крем’язень у чотириколірному маскувальному «хамелеоні». На вигляд йому, мабуть, не виповнилося й тридцяти, і він був наймолодшим з усіх присутніх.

— Ян Сосновський, поляк, — не чекаючи, доки його відрекомендує Онопрієнко, назвався, легко підвівшись зі свого місця, хлопець, що сидів поруч із Кримовим. — Я, прошу пана, трохи про вас чув. Ви командували «Сірими пластунами». А я служив у «П’ятій корогві».

— Я теж знайомий із вашими хлопцями, — усміхнувся Андрій, — відмінні вояки, вмілі та сміливі.

— Так, то правда, — аж засяяв поляк.

Кримов скоса зиркнув на нього і буркнув щось невизначено-іронічне.

— Ну і, нарешті, Нікола Іванов.

Тільки зараз Андрій помітив невеличкого сухорлявого дідуся-бурята, котрий сором’язливо примостився у кутку.

— Ніколі було найважче сюди дістатися.

Батлук вражено подивився на маленького старого. Взагалі нереально було повірити в те, що таке можливо: подолати кілька тисяч кілометрів, нехай навіть і верхи.

— Повітряна куля, — пояснив Сосновський. — Нікола побудував повітряну кулю і летів більше місяця. Жодного разу не приземлився.

Бурят ніяково посміхнувся і чомусь похитав головою.

— Ну, от і познайомилися. З цього часу ви — одна команда. Не побоюся цих слів, але доля людства тепер залежить від вас.

Онопрієнко уважно подивився на кожного з п’яти Обраних і продовжував:

— Навіть саме ваше існування — таємниця, відома в Києві десятку-півтора людей. Більшість охоронців, які вдень і вночі наглядають за вами, не знають, кого саме вони охороняють. Ще вчора ви не знали один одного, а сьогодні об’єдналися заради досягнення спільної мети.

Раптом він замовк, прислухаючись. Десь поза стінами Лаври затріскотіли постріли, потім, уже ближче, пролунали багатоголосі крики.

Тієї ж миті заверещав телефонний зумер. Андрій здивовано подивився на стіл, де стояв апарат: він зовсім забув про існування таких речей.