Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Сам не розуміючи, як це в нього виходить, Андрій подумки штовхнув його, розбудив і наказав встати. Солдат слухняно підвівся, не тямлячи зі сну, чому тіло його більше не слухається.

І підкорити його, і керувати ним було на подив просто, можливо, тому, що Батлук не намагався контролювати його свідомість, а саму лише моторику. Трохи призвичаївшись, Андрій легко утримував солдата зовсім незначними зусиллями. Відчинивши двері, вартовий, мов вимуштруваний слуга, завмер на порозі.

І тут Батлук замислився. А що далі? Як вибратися із замку? З незнайомого міста? Скільки тут мешканців?

Він здригнувся, подумавши про те, що за ним міг слідкувати Астарот, що це якась пастка, адже демон знав про телепатичні можливості полоненого, отже, міг передбачити, що він їх спробує використати.

Зрештою Андрій наважився. Залишивши на кілька хвилин охоронця як стовпа при вході, він почав обстежувати кімнати фортеці.

Мабуть, із відстанню потужність екстрасенсорної дії зменшувалася, в усякому разі, він не міг достатньо чітко сприймати картинку, однак визначити, скільки в замку людей, усе ж спромігся.

Усюди спали, лише в караулці, в самісінькому кінці коридору, де знаходилася його камера, кілька охоронців грали в кості. І ще Андрій ніяк не міг пробитися до однієї з башт, яку огортало пружне фіалкове світло. Найімовірніше, там знаходилися апартаменти Астарота.

Ну що, ризикнемо?

Він спробував встановити контроль над солдатами в караулці, захоплюючи їх поодинці. Андрій немов розхитував якусь перешкоду, до часу залишаючи охоронцеві й тіло, й свідомість, аби потім одним рухом, якщо знадобиться, заволодіти і тим, і іншим. Перший. Другий. Вони продовжували гру, здавалося, усе йде, як завжди, але насправді солдати вже перебували під повним контролем полоненого.

Андрій уривчасто зітхнув. Знову… знову це відчуття чиєїсь присутності за спиною… Його затрусило, мов у лихоманці, Андрій стріпнув головою, але солдат з уваги не випустив. За кілька миттєвостей відчуття послабшало…

Нарешті всі шестеро поклали кості на стіл і рушили у приміщення, де перебував Андрій. Лише тепер, коли його увагу було розпорошено поміж свідомостями стількох людей, Батлук відчув, як швидко з нього витікають сили. Трохи допомагало те, що охоронці рухалися, мов один, нога в ногу, подих у подих…

Сили, сили… Де набрати тих сил?

В оточенні вартових він вийшов з камери і рушив до виходу. Поки що все було тихо. Вони піднялися сходами, пройшли через порожню галерею і дісталися до зовнішніх дверей.

Тут сили полишили Андрія зовсім. Здригаючись від напруги, він продовжував керувати солдатами: лівою-правою. Уся мудрість світу зараз була цими двома простими словами: лівою-правою…

Сам він уже ледь пересував ноги і не знав, чи ще довго так витримає. Зате почет був — що треба. Вони вийшли надвір і попрямували до брами, яку, на подив, було відчинено. Світло смолоскипів віддзеркалювалося у кірасах двох вартових.

Батлук ішов, низько нахиливши голову, і щосекунди чекав на оклик. Та вартові з удаваною байдужістю відвернулися: мало який наказ виконують ці мовчазні пихаті здоровані в золотих плащах.

До брами залишалося зовсім небагато. По Андрієвому обличчю струменів піт, усе частіше задерев’янілі ноги незграбно загрібали землю, і він ледь утримувався, аби не впасти. Тонка мембрана свідомості вигиналася під тиском незнаних досі навантажень, і, щонайгірше, перед очима знову замиготіли відразливо-знайомі «мухи». Нестерпно закортіло спати.

Андрій у черговий раз зашпортався і з жахом відчув, як одразу двоє конвоїрів вивалилися з його контролю. Кілька миттєвостей вони ще стояли, нічого не тямлячи, а потім заволали.

Останнім зусиллям, яке ледь його не вбило, Андрій змусив решту заснути. Вони м’яко осунулися на землю, а слідом за ними впав і Андрій.

Охоронці кричали, кричали, кричали…