Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Нарешті він вибіг на якусь просіку і зупинився. Все скінчилося? Спочатку Андрій не повірив власним очам: по той бік неширокого коридору дерева жили своїм звичайним зеленим життям, жодних слідів смерті, жодної гусені.

Андрій гидливо витирав руки, обличчя, намагаючись не торкатися просяклого смердючим слизом одягу, тіло били дрижаки, в голові паморочилося. Він ледве встиг нахилитися, мало не захлинувшись сильною, мов вибух, блювотою.

Господи, за що?!

Розділ дев’ятнадцятий

Лише опівдні Андрієві пощастило натрапити на лісовий струмок. За цей час одяг задубів, вкрившись гидкою коростою, і майже не гнувся. Горлянка палала, благаючи хоча би краплі води.

Він похапцем роздягнувся і впав у холодний потік, з насолодою відчуваючи, як зі змученого сверблячкою тіла змивається огидний бруд. Лише добряче вимившись, Андрій піднявся вище за течією і доста напився.

Засохлий одяг погано відмивався, слиз відмокнув і огидно липнув до рук, викликаючи непереборну нудоту. Андрій попомучився, перш ніж вдалося усе відіпрати. Дивно, але на тілі не було подряпин. Невже гусінь виявилася зовсім безпечною?

Погоні не було, певне, жоден солдат не відважився ступити в той моторошний ліс. Утомлений до смерті, Андрій якось навіть забув, що лише кілька годин тому на нього полювали слуги однієї з наймогутніших істот усіх трьох світів.

Він заповз у кущі й без сил повалився на землю, навіть не встигши вибрати більш-менш зручне місце: втома буквально вимкнула його, проваливши в тривожну напівдрімоту, сповнену жахів. Раз по раз Андрій просинався і люто шкріб вимите тіло.

Коли він прокинувся зовсім, уже був вечір. Сонце схилялося до заходу, в гарячому повітрі в’юнилися міні-смерчі з комашні, легкий вітерець проносив павутиння — провісника прийдешньої осені.

Батлук почувався зовсім розбитим. Страшенно боліла голова, нудило, а горло знову здушила жорстка спрага. Підвівшись, він дошкандибав до струмка, знову напився і ліг тут-таки на зелену, свіжу від близькості води травичку, довго лежав, безтямно дивлячись у небо, поцятковане ріденькими блідими хмарками.

Незважаючи на небезпеку, яка залишилася не так уже й далеко, він ніяк не міг примусити себе встати та йти; якийсь час йому було байдуже і до решти світу, і до своєї власної долі. Він просто слухав тишу. Так гарно, коли ти сам серед тиші, щоб вона була лише твоєю, на багато кілометрів довкола.

Після того, що Андрій пережив, у нього навіть не виникало думок про їжу. Власне, його не дуже й хвилювало те, що він залишився без зброї та харчів — у минулому йому не раз доводилося по кілька днів іти дикою місцевістю, де повно було хіба що змій і тарантулів.

За його розрахунками, до Києва звідси було кілометрів сто. Коли його везли в Золоте місто, конвой майже весь час рухався на захід сонця, лише трохи відхилившись на південь. Тож, зрештою, таку відстань можна подолати зовсім без провізії.

Увесь час Андрій ішов лісами, лише зрідка виходячи на путівці, якими, судячи з їхнього вигляду, не користувалися від початку літа. В дорозі довелося харчуватися самими лише грибами та комахами. Невеличкі села, що траплялися на його шляху, Андрій, навчений гірким досвідом, обходив, навіть якщо вони здавалися зовсім порожніми.

Він схуд, змарнів, розідраний шпичаками одяг висів клаптями. Найгіршим за все було те, що зовсім розвалилося взуття, й Андрій добряче набив ноги.

Та всьому приходить край. Закінчилася і його подорож. Зараз Андрій сидів на стовбурі поваленого дерева й дивився на Дніпро, що зблискував у променях сонця, яке вже заходило за обрій. Від пагорба, на якому перебував Андрій, до ріки залишалося приблизно три кілометри. Звідси добре було видно золоті верхівки Лаври на протилежному березі.

Та його зараз цікавило не місто. Увесь простір на лівому березі ріки між Андрієвою схованкою та Дніпром було усіяно солдатами. На такій відстані здавалося, що там заклопотано снують тисячі й тисячі мурах. У сутінках, що опускалися на землю, запалювалися багаття, і скільки вистачало погляду — ліворуч і праворуч — миготіли сотні табірних вогнів; подекуди світилися вікна вцілілих будівель Лівобережжя. Трохи праворуч від Батлука ціла ватага Темних розташувалася просто на величезному бетонному коробі, що потопав серед битої цегли, — все, що залишилося від зруйнованого заводу.

Раптом Андрій здивовано скрикнув. Немов у суперництво морю з багать, яке широким зашморгом охоплювало місто, на тому березі затріпотіли широкі полотнища білого світла, що їх запалив Київ, а слідом за прожекторами в самому місті загорілися негусті, але яскраві ланцюжки рівних сильних вогнів.

Невже це йому сниться? Господи, та це ж електрика! У світлі прожекторів гордовито виблискували золотом куполів стрункі храми Лаври; Велика лаврська дзвіниця немов висіла в повітрі над крутим берегом Дніпра, над сріблястою поверхнею води, викликаючи у ворогів напади безсилої люті.