Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— Тільки слідом за Ніцше прийшов Гітлер.

— Помиляєшся. Неможливо робити висновок про користь та ефективність закону з того, яким чином людина його використовує. Ти ж не заборониш закон всесвітнього тяжіння через те, що якийсь оригінал залізе на дах і почне скидати на голови перехожих цеглу? І ще. Подивися на явище Гітлера з іншого боку: він вважав себе надлюдиною, але об’єктивно таким не був, і сильніші за нього особистості поставили все на свої місця.

— Але скільки крові пролилося!

— Ну а ти як хотів? Без крові? Без сліз? Без помилок? Так не буває. Ідіть уперед, шукайте, помиляйтеся, повертайтеся назад і знову шукайте, шукайте… І знайдете, адже ви маєте могутню зброю чи, якщо хочеш, компас — ваш розум.

Астарот замовк і запитально глянув на Андрія, мов професор на студента. Батлук сидів, уп’ялившись у підлогу, і лише зчеплені, побілілі пальці виказували його стан. Перед очима, мов у калейдоскопі, одна за одною миготіли картинки минулого, що згасло, і майбутнього, яке не відбулося. Гарного і поганого. Ще й ще.

Нарешті він повільно підвів погляд і подивився у темні, мінливі очі біса.

— А скажіть… Якщо ось така сильна особистість, яка знає ціну собі й тим, хто навколо неї, переконана в своїй правоті й не обтяжена моральними принципами, натисне на кнопку… Хто виправлятиме її помилку?

Розділ вісімнадцятий

Андрій знову сидів у своїй камері, прислухаючись до глупої ночі за вікном. Тиша. Темна, байдужа, порожня. Лише кроки вартового, притишені важкими дверима. Тиша…

«Треба втікати, — вкотре вже з тугою подумав Андрій, — але як? Гризти зубами цю сіру стіну?»

Йому знову пригадалася лють, яка спотворила обличчя демона, коли він почув те запитання. Певне, Андрій мимоволі влучив у найслабкіше місце його міркувань. А може, те питання мало глибший підтекст, і Батлук лише наосліп намацав саме ту зброю, яка була йому потрібна? Зовсім випадково… Чи ні? Як тоді, біля трактиру.

Питання, питання…

Легке, ледь помітне запаморочення збивало з думок, заколисувало. Хотілося спати, спати… Задрімати, аби переселитися з цієї жахаючої дійсності в іншу, можливо, кращу?

Андрій похитав головою і ледь чутно вилаявся вголос. Здається, ці стіни і справді забирають силу, висотують, наче павук муху, яка потрапила в липкі смертельні тенета. Пригадалися сповнені глухої погрози слова демона: «Жодна людина, навіть Темні, в Золотому місті довго не живе».

«Треба втікати…»

Раптом він стрепенувся від божевільної думки. А що, коли… коли спробувати?

Андрій нерішуче поставив ноги на холодну підлогу, кілька секунд сидів так, потім, наважившись, встав і чомусь навшпиньки підкрався до дверей. Кроків у коридорі вже чутно не було, певне, вартовий задрімав.

Батлук перевів подих, обережно вивільнив своє ще не до кінця вивчене вміння. Камера перед очима розпливлася і якось поділилася на два зображення, майже однаково напівреальні, хоча одне й було чуже, незнайоме; від нього ставало моторошно — Андрій відчув, як у нього ворушиться волосся на голові. На якусь мить здалося, що за спиною у нього хтось є, і цей хтось…

Він аж озирнувся, до крижаного ознобу жахаючись почути знайомий повзучий шепіт…

Ледве загнавши всередину себе непереборне бажання кинутися назад, на нари, Андрій розширив свій другий зір. Той поступово витік у тісне приміщення камери, — Батлук побачив себе наче збоку, — просочився до коридору, де проти дверей, у кутку, сидів вартовий. Спершись підборіддям на руків’я меча, він дрімав.