Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Переслідувачі вже наступали на п’яти. Андрій напружував останні сили, але як швидко він не біг, собаки наздоганяли. Кілька разів до нього долинуло іржання коней.

Він подивився на місцевість, яка відділяла його від лісу. З околиці міста здавалося, що йти не дуже далеко, але насправді довелося подолати майже шість кілометрів, перш ніж на тлі неба вже можна було розрізнити верхівки окремих сосон.

Залишалося зовсім трохи. Андрій озирнувся і побачив переслідувачів. Поки що вони здавалися ледь помітними цятками, але швидко наближалися. Мабуть, його теж помітили.

За всіма розрахунками, до лісу він повинен був дістатися першим. Але ж солдати можуть і собак спустити, хоча… так вони не ризикуватимуть, бо напевне мають наказ взяти Андрія живим та неушкодженим.

Він перестрибнув рівчак, перейшов неглибоку балку і вискочив на конюшинне поле, за яким уже громадилися перші дерева. У променях сонця, що зійшло, ліс виблискував якимось дивним сріблом, та Андрієві зараз не було коли розглядати деталі: по той бік балки пролунали тріумфуючі крики, які свідчили про те, що переслідувачі були зовсім поряд.

Щохвилини озираючись, Андрій кинувся вперед, перескакуючи зарослі бур’янами зрошувальні канави. Бігти було важко, бо заважала висока трава.

Шкірою спини він відчував, як наближається, зростає стукіт копит. Устигнути! Устигнути!!! Інакше — кінець, бо куди сховаєшся серед рівного, мов стіл, поля? Андрій подивився на вершників, потім — на ліс. Так, він устигне першим!

Це зрозуміли й переслідувачі. Одна за одною над ним просвистіли кілька стріл. Цілили над головою, щоб змусити пригнутися, збитися з кроку, стишити хід. Плювати! Аби не перечепитися об щось, встигнути, встигнути… Він вискочив на край лісу і…

Андрій зупинився, мов вкопаний, з огидою дивлячись на дерева. Тепер він зрозумів, чому ліс здавався таким дивним. Голі, майже без листя дерева обплітало густе павутиння. Тугими сріблястими куделями воно висіло на двадцятиметрових ялинах, щільними корогвами спускалося з напівоб’їдених дубів та кленів, огортаючи їхні гілки та стовбури прозорою плівкою. Мертву, без жодної травинки землю, на якій не було навіть торішнього листя, теж було вистелено павутинням, яке спліталося у товстий липкий килим.

І серед усього цього копирсалася біла, товста, із палець завдовжки гусінь. Усюди. Сотні тисяч. Мільйони. Жерла, ліниво ворушилася у жмутах павутиння, повзала по гілках, м’яко перекочуючи жирні сегменти, що здригалися, мов погано застигле желе.

Поткнутися туди? Ні…

Андрій кинувся праворуч, сподіваючись пірнути в байрак, але побачив, що всі шляхи відходу йому вже відрізано. Темні притисли його до лісу, замкнувши в напівкільце. Було очевидно, що переслідувачі знали про гусінь і використали її як пастку.

Він зацьковано озирнувся. Втікати не було куди. Щось холодне і ворухливе торкнулося руки. Андрій відстрибнув і втрапив ногою у цілу купу блідої бридоти.

— Стій на місці! Ані руш!

Із чагарника випірнуло кілька солдат у чорному. Усе. Кінець. У горлі защеміло від безвиході, образи, безнадії. Андрій побачив обличчя демона, його поблажливу усмішку…

Усе…

Він глухо загарчав і, немов із берега в смердючий відстійник, стрибнув у павутиння.

Позаду розляглися вражені вигуки, поряд із Андрієм у землю увіткнулося кілька арбалетних стріл та списів, але то вже було там, позаду. То вже не було страшним…

Шорстке, липке, брудне срібло, що рветься з тихим відразливим тріском… Виставивши поперед себе руки, Андрій кинувся вглиб лісу. За комір сипалася гусінь, чавилася, заливала одяг і тіло смердючою квашею, ворушилася у волоссі, в рукавах, лопалася під ногами. Господи, якби ж на це можна було не дивитися!

Двічі чи тричі Андрій падав, послизнувшись на цій гидоті, та одразу ж підхоплювався і біг, безтямно гнаний жахом і відразою. І кожен його крок був немов тисяча миль, тисяча миль, що ворушиться білим.