Розділ «Частина друга Влада Сатани»

Він не пам’ятав, як опинився у темряві, за брамою, як знайшов сили підвестися, змусити себе бігти. Можливо, його привів до тями біль у розбитих під час падіння колінах?

Він чув гучне дихання страшних переслідувачів, а в голові платівкою, яку заїло, лунало напівзабуте, але таке ж страшне:

«Ти мій, ти мій…»

Спотикаючись на кожному кроці, Андрій на ватяних ногах біг пустельними о цій порі вулицями, не маючи жодної уяви про те, як вибратися з лабіринту. Майже фізично він відчував, що крок за кроком наближаються переслідувачі.

Забігши до якогось вузького провулку, втікач наштовхнувся на кам’яний мур. Прокляття! Знову довелося повертатися на вулицю, яку тільки-но проминув. На дальніх згинах стін уже танцювали слабкі плями світла, долинали собачий гавкіт і дрібне клацання кінських підків об бруківку.

Задихаючись, Андрій кинувся у темну пащу якогось підворіття. На щастя, двір виявився прохідним, і Батлук вискочив на паралельну вулицю.

А що далі? У темряві, не знаючи міста, він блукатиме тут до ранку, доки зовсім не втратить сили і його не схоплять. Переслідувачі добре знають місто, а ще ті собаки… Ні, за такого розкладу до ранку він не протягне.

Вискочивши за ріг, він майже наштовхнувся на групу солдат, що стояли на перехресті. Певне, Темні вже встигли перекрити головні вулиці й розбити місто на ізольовані сектори. Швидко впоралися.

Грюкаючи обладунками, солдати кинулися за Андрієм, який поспіхом пірнув у кривий вузький провулок. Він починав розуміти, що як би не ховався, але вже за півгодини його, зв’язаного й побитого, притягнуть назад до фортеці.

Знесилений, Андрій привалився до стіни, слухаючи, як за рогом перегукуються Темні. Ще трохи — і на нього навалиться апатія, чи не найстрашніший ворог переслідуваного, зробить байдужим до всього, недбало кине до ніг ворогів.

І тут хтось смикнув утікача за рукав. Від несподіванки Андрій підскочив, сахнувся аж до протилежної стіни, а за мить побачив у цоколі будинку, біля якого стояв, майже на рівні з тротуаром, крихітне віконце. Якась істота, ледь помітна в темряві, мовчки поманила його за собою.

Андрій практично не роздумував, бо вибору все одно не було. Він став навколішки, проліз у завузький для нього отвір й опинився у комірці, слабко освітленій якоюсь дивною паличкою, що горіла примарним блакитним вогнем.

Спочатку йому здалося, що перед ним стоїть дитина, і лише придивившись, Андрій зрозумів, що це — не людина. Крихітне, по пояс дорослому створіння, заросле рудою бородою та кучерявим волоссям, з якого стриміли гострі вуха. Задовгі для такого тіла руки майже торкалися підлоги.

Істота жестом покликала Андрія за собою, і йому нічого не залишалося, як скоритися. Вони пройшли через низькі, більше схожі на щілину в нерівній стіні двері й опинилися у короткому коридорі, який закінчувався сходами, що вели до підземелля. Андрія пересмикнуло: останнім часом він чомусь почав відчувати гостре неприйняття подібних місць.

Істота, не чекаючи на нього, побігла вниз. Спочатку Андрій рахував східці, потім збився і махнув на все рукою, довірившись чудернацькому провідникові.

Певне, вони вже були глибоко під землею. То тут, то там паличка в руках істоти висвітлювала краплі води на кривих стінах, а подекуди невеликі цівки стікали на підлогу, утворюючи калюжі. Біля однієї Андрій зупинився, сьорбнув дві чи три пригорщі, хлюпнув водою у розпашіле обличчя, та маленький бородань нетерпляче змахнув руками, підганяючи йти далі.

Скільки часу вони перебували в тому підземеллі? Хвилину? Годину? Коли, нарешті, вони вибралися нагору, вже розвиднювалося.

На тлі зорі, що народжувалася десь далеко на сході, темніла тоненька риска лісу — істота вивела Андрія за місто.

Несподіваний рятівник підійшов до Андрія, вказав убік лісу й нетерпляче підштовхнув. А наступної миті Батлук зрозумів, чому створіння так поспішає: з боку міста долинув собачий гавкіт, який із кожною хвилиною наближався.

Чоловічок знову махнув руками, показуючи в бік, протилежний місту. Андрій подякував, але несподіваний рятівник уже пірнув назад, у підземний хід. Не озираючись, Батлук пішов геть.