Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— І при цьому із Сатаною ви щиріші, ніж зі своїм… Учителем. Немає жодної заповіді Христа, яку б переважна більшість людей не порушила б. Ви їх не заперечуєте, але й виконувати якось не поспішаєте. Вважаєте їх наївними, утопічними, і в той самий час свої моральні закони засновуєте саме на них. А ти кажеш, вивчати людину… Ну то що? — знову запитав демон. — Згоден?

— А коли ні?

— Ну що ж… Тоді, сам розумієш, доведеться тебе нейтралізувати. Хоча… хоча от що. Ми не заперечуватимемо, аби ти оселився в якому-небудь спокійному місці, і, повір, ніхто тебе не турбуватиме, я особисто це гарантую. Ну а пізніше, хтозна, можливо, ти й зміниш своє ставлення до того, що зараз відбувається на Землі.

— Тобто, наскільки я зрозумів, вас влаштовує будь-яке рішення, окрім…

То була якась дивна гра недомовленостей, які, втім, обидва добре розуміли. Батлук був свідомий того, що ментальний контакт на початку зустрічі розкрив його, хоча й не в повній мірі, але цілком достатньо для того, аби Астарот довідався і про наміри полоненого, і про його можливості, і про коливання. Але невже Андрій настільки важливий для цієї могутньої істоти, яка наближена до Люципера, за якою стоять усі сили Темряви?

Астарот чекав на відповідь. Андрій відчував, що демон не впевнений у тому, що він зголоситься: за спокоєм і якоюсь навіть поблажливою доброзичливістю вгадувалося ледь помітне хвилювання, мов у шахах, коли гросмейстер зрозумів вразливість своєї позиції та із завмиранням серця чекає на те, чи помітить це супротивник. От тільки де воно, це слабке місце? Секунди спливали, спливали, складалися у хвилини, а хвилини — у вічність. Астарот чекав.

І раптом Андрій зрозумів. Він навіть завмер, вражений тим, наскільки все просто. Господи, та вбивши його, Астарот зовсім нічого не виграє!

За вікнами, беззвучно буркочучи, вкладалася спати ніч. Тихе потріскування в каміні ледь коливало щільну ковдру напівмороку в кімнаті, приховуючи обриси облич тих, хто зараз у ній перебував. Не хотілося вірити, що це майже кінець, розум відмовлявся сприймати те, що відбувалося під заступництвом цього затишного тепла. Невже Андрій ще не звик, не притупилася в ньому гострота того, ЩО це за місце і з КИМ він розмовляє?

— Ну то як? — спитав нарешті демон.

Андрій мовчки похитав головою.

Астарот роздратовано змахнув руками:

— Що? Що таке? Я відмовляюся розуміти! Ти прирікаєш себе на смерть — і заради чого? Це безглуздо, безглуздо й нікому не потрібно. Невже мертвим бути краще, ніж залишитися жити де-небудь у затишку? Чого ти досягнеш?

Андрій потис плечима й запитав:

— Ви хочете знати, чому людина не йде за вами або хоча би до вас? Тому що захищає свободу, ту саму свободу, про яку ви говорите. Тому що відчуває — прийде час, і з’ясуєть-ся, що її вже немає. Закінчилася. І жодного вибору немає.

— Дурниці! — відрубав Астарот. — Навіть Назаретянин не заперечує свободи вибору. Завжди є свобода вибирати, як вчинити. І це каже той, хто дав вам віру, яку засновано на заборонах.

Астарот підкреслив останнє слово. Помовчав, потім подивився у вічі Андрію і сказав:

— А Сатана взагалі нічого не забороняє. Він не встановлює кордонів, ідіть, куди хочете, САМІ, зрозумійте ви це! Де ж тут несвобода?

— Знаєте, бувають ситуації, в яких ця ваша абсолютна свобода перетворюється на такий темний карцер…

— Агов, Антоне! — вигукнув раптом Астарот.

Тієї самої миті поруч із ним опинився той самий командир охоронців, який привів Андрія сюди.