Розділ «Частина друга Влада Сатани»

— Та що ти, це не так, у будь-якій ситуації у людини залишається її головний привілей — право вибору. До речі, цьому вчить і ваш… Бог.

Обличчя співрозмовника раптово спотворила дика гримаса. І хоча він миттєво впорався з мімікою, те, що Андрій побачив, вразило. Останнє слово, що його вимовив демон, затопило Астарота болем, ненавистю та злобою; воно, здавалося, викликало у власника замку дике бажання вити та гризти те слово зубами і в той самий час вимовляти його знову й знову, вивертаючись у жахливих судомах мазохістського сп’яніння.

Тихо-тихо, непомітно Андрій намагався приборкати нерівне, схлипуюче дихання, йому хотілося зовсім завмерти, втиснутися у пуфик…

Той, хто сидів за кілька кроків від нього, викликав навіть не страх, а крижаний жах. Розуміння того, що Андрій тут полонений і, найпевніше, приречений, до певної міри допомагало загнати жах углиб, у прірву. Але все ж страх випльовував і випльовував звідти крижані бульки, які дірявили душу наскрізь.

— Та ти мене не слухаєш! — долинуло до Андрія. — Про що ти тільки думаєш?

Астарот із цікавістю вдивлявся у полоненого, навіть нахилився уперед, і полонений напружився, чекаючи на те, що знову відчує дотик чужих пальців до свідомості, але нічого не відбулося.

Астарот знову відкинувся на спинку крісла:

— Мені було б приємно і… цікаво, якби ти залишився зі мною. Ні-ні, — попереджувально підняв руку, хоча Андрій і на гадці не мав зараз заперечувати, — я не буду вмовляти тебе слугувати мені — слуг багато. Ти цікавиш мене передусім як людина. Не така, мов ось ці манекени, — кивнув він убік охоронців, — як справжня жива людина. Розум, сумління, любов, підлість, ненависть, зрада. Це… цікаво. Можеш вважати, що у тобі я вивчаю супротивника.

— Мені здається, що ви мали досить і часу, і можливостей, аби вивчити людину, — кинув Андрій і навіть розгубився, настільки іронічно й брутально пролунали ці слова.

Астарот, здавалося, цього не помітив.

— Ну… ти надто перебільшуєш наші можливості…

Здалося, чи й насправді в його голосі пролунав смуток?

— Наприклад, я не можу зрозуміти, чому людина, для якої Вогонь — близька стихія, так і не сприйняла Дух Вогню. Замість цього ви віддаєте свої душі Назаретянину, Він — вічний переможець, а ми задовольняємося крихтами.

— Але ж ви тут?

— Ми вас підкорили, підкорили грубою силою. Ви нам піддалися через страх, а я говорю про сприйняття основних життєвих принципів. Немає логіки, — Астарот смикнув головою, — не можу зрозуміти, чому все так побудовано і, найголовніше, чому не розвалюється.

Він нервово хруснув пальцями і навіть підвівся з крісла.

— Ви протягом цілої своєї історії намагаєтеся пізнати Всесвіт. Дух Вогню говорить вам: «Будь ласка, ось він я, поруч, я допоможу вам. Найпотаємніше моє бажання — щоб ви пізнали ВСЕ. Щоб безкінечність у всій різноманітності своїх законів підкорилася вам. Людино, борися, не озирайся ані на Бога, ані на мене, доходь до всього сама». І людина начебто згодна. Але, взявши пораду, порадника не визнає.

Сатана каже: «Не вклоняйся нікому, нікому не корися, найцінніше з того, що є в космосі, — це людська особистість з її неповторною індивідуальністю; будь самим собою, цінуй себе такого, який ти є, вдосконалюйся». І знову ви згодні, але на самого Сатану дивитеся, як на ворога.

Він говорить вам: «Май надію лише на себе і на свої сили. Світ — ворожий, окрім Тебе самого, немає нічого, що підтримувало б тебе у битві з ним; будь сильний». Ви згодні, але вчителем своїм оголошуєте Назаретянина.

Так, тепер Андрій уже ясно чув у голосі Астарота гіркоту. Гіркоту й образу. А тим часом той продовжував: