Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Торговець усе ще стискав у руці курятину, очі його мало не викотилися на чоло.

Писарчук потягнувся до дверної засувки. Цієї миті дівчина, зневірившись знайти допомогу в парубка Егерта, побачила раптом темну порожнечу під протилежним сидінням.

— Хвилиночку, — примирливо пояснював писарчук тим, хто очікував зовні, — засувку заїло, хвилиночку…

Одним спритним рухом дівчина влізла під лаву, і зблякла тканина, що покривала сидіння, повністю сховала її від поглядів зовні.

Солль погано пам’ятав, що відбулося потім.

Одурманена страхом його свідомість побачила раптом лазівку, слабку надію на порятунок. Надія ця була насправді примарною, але затуманений мозок Егерта не зрозумів цього, ним заволоділо одне-єдине величезне на межі божевілля бажання: сховатися!

Він тяг дівчину з-під сидіння, як такса тягне з нори лиса. Здається, вона відбивалася, вкусила його за лікоть, вивернулась у руках, намагаючись заповзти назад, але Солль був сильніший. Знемагаючи від жаху, він втиснувся під лаву сам, у самісіньку темну щілину, і тільки тут усвідомив, що сталося.

Він не вмер від ганьби тільки тому, що тієї самої хвилини розчинилися, нарешті, дверцята, і нова хвиля страху позбавила Солля здатності мислити. Всі пасажири були виселені з екіпажа. Крізь чорну завісу, що затуляла його очі, Егерт, лежачи під сидінням, побачив спочатку величезні куті чоботи зі шпорами, потім волосату руку, що впиралася в підлогу й, нарешті, чорну сторчкувату бороду з двома палаючими в ній очима.

— Ха! І точно, ось він, голуб!

У свідомості Егерта знову відбувся провал.

Здається, він навіть не пручався. Його витягли з екіпажа, коні злякано снували мордами, косуючи на величезне дерево, що лежало поперек дороги й перепиняло шлях. Кучеру, в якого запливло та майже повністю закрилось око, зв’язували руки, і він послужливо підставляв їх, жалібно посміхаючись. З багажного відділення летіли вузли й кошики торговця — частина їх, випатрані, наче заячі тушки на базарі, валялася теж тут.

Егерта обшукали — зиском була лише фамільна шпага та позолочені ґудзики на куртці. У писарчука відібрали гаманець, торговець тільки трясся та схлипував, дивлячись, як зламують замки на його пузатих скринях. Дівчину тримали за руки відразу двоє, вона вертіла головою, переводячи погляд з одного на другого, і щось благально повторювала.

Розбійників було п’ятеро чи шестеро — Егерт був не в змозі запам’ятати жодного обличчя. Закінчивши грабіж, вони розіпхали здобич по сідельних сумках і скупчилися навколо диліжанса. Переписувача прив’язали до торговця, візника — до дерева, тільки Егерта не чіпали, але він і не міг втекти — ноги не слухалися.

Зібравшись у кружок, розбійники по черзі сунули руки в чиюсь шапку — Егерт заледве допетрав, що кидають жереб. Чорнобородий задоволено кивнув. Ті двоє, які тримали дівчину, випустили її лікті — чорнобородий по-хазяйськи взяв її за плече й повів до диліжанса.

Егерт бачив її круглі очі й тремтячі губи. Вона йшла, не пручаючись, тільки безупинно повторювала якесь звернене до мучителів благання. Чорнобородий заштовхнув її в екіпаж; решта очікувально розташувалися на траві. Диліжанс гойднувся, заскрипіли, розмірено прогинаючись, ресори, і приглушено скрикнув зсередини тонкий голос.

Розбійники кидали жереб іще й іще. Егерт втратив лік часу, свідомість його роздвоїлася: він раз у раз кидався на розбійників, трощачи їм ребра й ламаючи шиї, а тоді розумів раптом, що все ще сидить на землі, вп’явшись скорченими пальцями в траву, й розмірено розгойдується взад-вперед — вільний… і зі зв’язаними хворобливим, паленіючим жахом руками й ногами…

Потім знову був провал, він втратив пам’ять і здатність міркувати. По обличчі його хльостали гілки — здається, він усе-таки біг, тільки ноги, як у поганому сні, відмовлялися рухатися й підгиналися. Сильніше за біль і страх мучило його в ті хвилини бажання не бути, не народжуватися, бо хто він тепер, світле небо, хто ж він після всього цього і який злочин жахливіший за той, що вже вчинило чудовисько страху, яке оселилося в ньому несамохіть і роздирає його зсередини…

А потім прийшла темрява, і все скінчилося.

Старому пустельникові, який жив у землянці біля струмка, уже доводилося знаходити в лісі людей.

Одного тріскучого зимового ранку він виявив у хащі дівчину років чотирнадцяти: біла й тверда, наче статуя, вона сиділа, притулившись спиною до стовбура, і стискала в руках порожній кошик. Пустельник так і не довідався, хто вона й що привело її назустріч загибелі.