Розділ «Частина третя ЛУАЯН»

ЛУАЯН

Розділ сьомий

За літній день кам’яний майданчик, що слугував двориком, розпікався, як підошва чавунної праски, і повітря над ним тремтіло й колихалося. Вулиці селища, яке лежало під скелею, сходили тоді з місця й змінювали обриси. Учитель Орлан таємниче посміхався: «Видимість… У знайомому приховане незнайоме, у відомому сидить невідоме, з дна цього колодязя ти не зачерпнеш, скільки б не намагався… Втім, навіщо тобі дно? Напийся і будь вдячний…»

Маленький Луаян не відразу зрозумів, про який колодязь говорить учитель. У дворику не було колодязя, воду доводилося тягати знизу, а це так важко…

Зате в будинку старого мага було прохолодно навіть у найспекотніші дні, і сталеве крило, закріплене над входом, мало оберігати житло від напастей, хвороб і ворогів… Луаян чітко знав — допоки живий учитель Орлан, так воно й буде.

Допоки живий учитель…

Декан відірвав погляд від жовтого полум’я, що танцювало в каміні, зазвичай після Дня Великорадіння починалася справжня осінь — сира, вогка. Його вчитель мав звичку палити й серед літа. Він стверджував, що вогонь у каміні спонукає до роздумів. Можливо, він мав рацію, однак Луаян не встиг перейняти в нього цю повадку, і влітку камін його стояв порожній і холодний.

Хтозна, як склалася б його доля, якби Орлан прожив ще хоч кілька років?

Безліч помилок… Усе життя — сховище помилок, і завжди напередодні нещастя він відчував тягучий холод у грудях, як оце сьогодні.

Луаян обернувся. Торія, донька його, сиділа на краєчку столу, й освітлене каміном обличчя її здавалось строгим, навіть суворим, ніби зараз на декана вже вкотре докірливо глянула інша жінка — її настільки ж молода й прекрасна мати. Він у задумі потер скроню, але те невиразне передчуття не зникло; за спиною в Торії стурбовано поблискували в напівмороку очі Егерта Солля.

Декан поворушив у каміні поліна, й вогонь запалав яскравіше. Луаяну пригадалося, як так само жваво палав вогонь у будиночку біля скелі й стояли одне напроти одного два крісла з високими спинками, в одному з них сидів старий, а в другому — зачарований його мовою хлопчик… «Старію, — подумав він з іронією. — Надто промовисто пригадується минуле, і звідки це ниюче, невизначене передчуття лиха?»

— П’ять «так»… — укотре промурмотів з темряви Егерт. — Хтось… Запитає п’ять разів? І треба встигнути відповісти?

Торія дивилася на батька майже вимогливо.

Той відвернувся. Хіба це Луаян загадав загадку, хіба він знає відповідь… Він сам потребує тепер допомоги, але той, хто не раз допомагав йому й підказував, уже багато десятиліть лежить у кам’яній могилі під видовбаним у скелі крилом…

Торія здригнулася, підвів голову й Егерт — у важкі двері часто й хаотично постукали. Декан здивовано звів брови.

— Заходьте.

У щілину боязко просунулося вилицювате обличчя Гаетана. За його спиною вгадувалося ще кілька постатей, вони перешіптувались, переминались з ноги на ногу, шикали один на одного.

— Пане декане… — видихнув Лис. — Там… На площі… Лаш.

Егерт відчув хвилю могильного холоду, що підіймалася в грудях.