Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Потім полегшало. Якось Егерт вирушив за хмизом і біля самісінького містка пригадав, що забув мотузку. Він повернувся до землянки, і — о диво! — складний і болісний процес переправи минув цього разу легше, ніж зазвичай. У всякому разі Егерту здалося, що легше. Вдруге він уже спеціально повернувся від мосту й, наче отримавши додатковий заряд хоробрості, перебрався на той берег, хоч і скорчившись, але майже без допомоги рук.

Із цієї миті життя його стало простішим, хоча й нескінченно ускладнилося. Безліч дрібних, чітко визначених і зовні безглуздих дій захищали його від будь-якої небезпеки: він уже не наважувався перейти хисткий місток, не повернувшись перед цим до землянки, не торкнувшись долонею стовбура всихаючого дерева на цьому березі й не порахувавши подумки до дванадцяти. Щовечора він кидав у струмок одну за другою три друзки — це мало вберегти від нічних кошмарів. Потроху переборюючи себе, Солль навіть наважився взятися за сокиру і досить вдало розтрощив кілька полін на очах здивованого й зраділого пустельника.

Одного разу, коли Егерт, як завжди, сидів над водою й усоте запитував себе про причину лиха, що з ним відбулось, пустельник, який досі не надокучав Соллю своїм товариством, підійшов і поклав руку на плече.

Егерт здригнувся. Пустельник відчув, як напружилися його м’язи під поношеною сорочкою, і в очах старого Соллю привиділося співчуття.

Егерт насупився.

— Що?

Старий обережно сів поряд і провів брудним пальцем по своїй щоці — від скроні до підборіддя.

Солля пересмикнуло, він мимоволі підніс руку до обличчя й торкнувся косого шраму на щоці.

Старий закивав, задоволений, що його зрозуміли. Продовжуючи трясти головою, ще й ще тер свою шкіру нігтем, поки на рябому обличчі між рідкими сивими шерстинками не проступила червона смуга — така ж, як Егертів шрам.

— Ну й що? — запитав Солль глухо.

Пустельник подивився на Солля, потім на небо, насупився, потряс кулаком перед власним носом, відсахнувся, заплющив очі, знову чиркнув нігтем по щоці.

— М-м-м…

Солль мовчав не розуміючи. Пустельник сумно посміхнувся, винувато знизав плечима й повернувся до своєї землянки.

Час від часу пустельник вирушав кудись на цілісінький день і повертався з кошиком, наповненим їжею — простою і грубою, як здалося б лейтенантові Соллю, і дуже смачною з погляду бурлаки-Егерта. Цілком імовірно, дідок навідувався кудись, де жили люди, прихильні до старого пустельника.

Одного чудового дня Егерт настільки розхрабрився, що попросив старого взяти його з собою.

Ішли довго. Пустельник крокував попереду, за бозна-якими прикметами вишукуючи ледве помітну стежинку, а Солль міцно притискав мізинець лівої руки до великого пальця правої — йому здавалося, що ця хитрість урятує його від страху відстати й заблукати.

У лісі владарювала осінь — не дуже рання, але поки вона ще не встигла зістаритися й розлютитися. Солль обережно ступав по жовтих шматочках опалого листя — йому здавалося, що, потривожені, вони на кожен його крок озиваються втомленим зітханням. Дерева, оточені затишком, важко опускали до землі напівголе, розслаблене віття, кожна складка на грубій корі нагадувала Егерту застарілий шрам. Притискаючи мізинець лівої руки до великого пальця правої, він ішов слідом за німим поводирем і нітрохи не зрадів, коли ліс нарешті закінчився й просто на його узліссі з’явився хутірець.

Десь із-за парканів залунав багатоголосий собачий гавкіт, Егерт став як укопаний. Пустельник обернувся й замукав підбадьорюючи. Від найближчих воріт уже неслися, підстрибуючи, двоє хлопчаків-підлітків. Побачивши їх Егерт мимоволі вхопив пустельника за плече.

Кроків за десять хлопчиська завмерли, переводячи подих, роззявивши роти й вирячивши очі. Нарешті старшенький радісно заволав:

— Дивись! Старий Горішок якогось знайду підібрав!