Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

— A-а, Найда зі шрамом…

Хвіртка розчахнулася ширше, і, переборюючи боязкість, Егерт ступив у двір.

Біля паркану стояла крита соломою будка. На ланцюзі біля неї — Егерт відсахнувся — сидів дерев’яний, облитий смолою звір із кривими цвяхами у розтуленій пащі. Замість очей були чорні діри. Оминаючи його, Солль укрився потом, бо йому привидівся схований у дірах уважний погляд.

— Заходь…

Егерт увійшов до будинку, затісний від безлічі непотрібних, кинутих абияк речей, темний і таємничий дім, де стіни у два шари завішані були сушеними травами.

— Що скажеш, Найдо?

Стара дивилася на нього одним круглим оком — другий був заплющений, і віко приросло до щоки. Егерт знав, що баба нікому не чинить зла — навпаки, у селі її люблять за рідкісне вміння знахарювати. Знав і все одно тремтів під пильним нерухомим поглядом.

— Що скажеш? — повторила чаклунка.

— Запитати хочу, — заледве витиснув Егерт.

Око кліпнуло.

— Доля твоя кособока…

— Так.

Стара замислено потерла кирпатий, як у дівчинки, ніс.

— Подивимося… Дай-но на тебе поглянути…

Недбало простягнувши руку, вона взяла з полички товсту кручену свічку, запалила її, потерши ґнотик пальцями, й, хоча був білий день, піднесла її полум’я до самісінького Егертового обличчя.

Егерт напружився, йому здалося, що від полум’я несе не теплом, а холодом.

— Велике ти цабе, — сказала баба повільно. — Ач як тобі дісталося… Егерте…

Солль здригнувся.

— Шрам твій, — вела далі стара, наче промовляла сама до себе, — мітка… Хто ж мітить так…

Вона наблизила око до самісінького Егертового обличчя і раптом відсахнулася, блакитне око мало з орбіт не вилізло.