Розділ «Частина перша ЕГЕРТ»

Хутірець був невеликий і занедбаний — десятків зо два дворів, башточка з сонячним годинником та будиночок місцевої чаклунки на відлюдді. Життя тут минало ліниво й розмірено. Поява Егерта, крім дітвори, нікого особливо не здивувала — підібрав Горішок якогось знайду зі шрамом, то й добре… На пропозицію найнятися на роботу й перезимувати на хуторі Егерт тільки похмуро похитав головою. Зимувати в теплі? А навіщо? Шукати людського товариства? Може, ще й додому повернутися, у Каваррен, де батько й мати, де кімната з каміном і гобеленами?

Світле небо, після всього, що він, Егерт, зробив, немає в нього дому. Немає в нього ні батька, ні матері, настав час оплакати лейтенанта Солля, замість якого на цей світ явився Найда зі шрамом.

Зима перетворилася на одне довге марення.

Егерт, будучи з дитинства загартованим, застудився однак уже з настанням перших холодів, і протягом цілісінької зими старий пустельник не раз і не двічі журився, як же важко видовбати могилу в мерзлій землі.

Солль метався на соломі, задихався й кашляв. Старий виявився швидше фаталістом, ніж цілителем, — він укутував Егерта рогожею та напував настоєм трав, а переконавшись, що хворий заспокоївся й заснув, ішов з лопатою до лісу, справедливо вважаючи: якщо довбати землю потроху, то до потрібної миті яма саме досягне необхідної глибини.

Егерт не знав цього. Розплющуючи очі, він бачив над собою то турботливе повісповане обличчя, то темні колоди на стелі, поцятковані візерунками жуків-червиць. Одного разу, прийшовши до тями, він побачив Торію.

«Чому ти тут?» — схотілося йому запитати. Язик не слухався, але він усе-таки запитав, не розтуляючи вуст, німо, як пустельник.

Та вона не відповіла — сиділа, напиндючена, схиливши голову до плеча, наче скорботний кам’яний птах на чиїйсь могилі.

«Чому ти тут?» — знову запитав Егерт.

Вона поворухнулася.

«А ти чому?»

Гаряче, пекуче, боляче, ніби у кожне око засадили по смолоскипу…

Приходила й мати. Егерт відчував на чолі її руку, але не міг розліпити повіки — заважали біль та ще страх, що він не впізнає її, не згадає її обличчя…

Пустельник хитав головою й брів у ліс, захопивши під пахву лопату.

Однак так сталося, що на зміну морозам прийшло тепло, а Егерт Солль усе ще був живий. Одного чудового дня, слабкий, як весняна муха, він без сторонньої допомоги вибрався на поріг землянки й підвів до сонця обличчя. Самі тільки очі та ще шрам горіли на ньому.

Пустельник виждав ще кілька днів, а потім, зітхаючи й утираючи піт, засипав землею порожню могилу, що вартувала йому скількох зусиль.

…Стара чаклунка жила на відлюдді. Егерт нишком накреслив на дорозі коло, притулив мізинець лівої руки до великого пальця правої й постукав у ворота.

Він готувався до цього візиту не день і не два. Не раз і не двічі пустельник намагався щось втовкмачити йому, тикаючи пальцем у шрам. Нарешті, набравшись духу, Солль вирушив на хутір самостійно — саме для того, щоб відвідати чаклунку.

На подвір’ї було тихо — напевно, у старої не було собак. Весняний вітер повільно вертів над дахом завеликий флюгер — обсмолене колесо з прибитими до нього зморщеними ганчірками. Придивившись, Егерт упізнав у них жаб’ячі шкурки.

Нарешті, звіддалік зашаркали кроки. Егерт здригнувся, але зціпив зуби й залишився стояти. Хвіртка зі скрипом відкрилася відчинилася, в Егерта вп’ялося опукле, блакитне, як скляна кулька, око.