Розділ 4 ЗА ЗАВІСОЮ

Аеніль кляла себе, що не знаходить сил порятувати подругу. Куди й поділося те завзяття, що допомогло їй підтримати лебенійку. Зараз їй хотілося зникнути від сорому. Особливо, коли вона бачила, як Ембла короткозоро жмуриться. Подруга майже нічого не бачила без окулярів. Це нагадало Аеніль сестру, і на чолі дівчини виступив піт.

Анахарсій натягнув окуляри і прикинувся сліпим:

— Ой, я нічого не бачу. Ці склянки щось на мене не діють, мабуть, вони годяться тільки для малих прищавих дівчаток.

Вони з Савлієм знов зареготали, а Ембла вже не витримала і заплакала. Аеніль теж помітила, що саме сьогодні у подруги з’явилося кілька ледь помітних прищиків. Ембла дуже переживала через свій зовнішній вигляд, тому Аеніль розуміла, як їй зараз.

— Ану примір, — Анахарсій простягнув окуляри Савлію.

Аеніль оглянула коридори — чи є хтось поблизу, хто б припинив усе це. Однак у переходах були лише поодинокі учні, що поспішали на заняття, яке вже розпочалося. Вона здивувалася, коли побачила, що віддалік стоїть Еліна й за всім спостерігає. На мить у Аеніль зажевріла надія, але з іронічного вигляду одногрупниці було зрозуміло, що допомагати та не збирається.

— На мене великуваті, — пирснув зі сміху Савлій, коли окуляри сповзли йому на кінчик носа.

Він віддав окуляри Анахарсію. Той саме думав, що робити з ними далі, коли двері сусіднього класу відчинилися і звідти вийшов розлючений майстер Елітіс. Він про щось завзято сперечався з молодою червонощокою викладачкою. Це була майстриня Лікофрон, вона викладала алхімію у третій та другій групах. Під час жвавої розмови у неї завжди червоніли щоки.

Хоч майстер Елітіс і був зайнятий розмовою, але краєм ока помітив ситуацію з Емблою. Він ковзнув по ній поглядом, а потім перевів його на Аеніль. Цього разу та не уникала його очей, а намагалася усім своїм безпомічним виглядом показати, що потребує допомоги.

Майстер Елітіс зупинився і спитав:

— Що тут відбувається? Чому ви не на занятті?

— Нічого, — спокійно відповів Анахарсій. — Ми вже йдемо.

Він скористався тим, що майстер дивився на Аеніль, зовсім не зважаючи на її подругу, і кинув окуляри Емблі. Вона помітила це, але, зрозуміло, не змогла їх зловити. З тихим дзенькотом вони упали на підлогу і розбилися. Анахарсій стримав усмішку і швидко пішов з Савлієм до класів. Майстер байдуже зиркнув на рештки окулярів, потім знову на Аеніль і пішов з Аделіною Лікофрон у інший бік.

У Аеніль виступили на очах сльози. Чому? Чому ніхто їм не допоможе? Вона підняла розбиті скельця, визбирала рештки скла й простягнула Емблі. Та взяла їх і поклала у кишеню мантії. Вона витерла сльози і тихо сказала:

— Ходімо вже, а то отримаємо мінусові бали за запізнення.

Аеніль кивнула, ледь стримуючи сльози від такого незвично тихого і слабкого голосу подруги.

Аеніль довелося узяти Емблу за руку і підтримувати її на сходах, щоб та не спіткнулася. Це знову нагадало їй сестру.

Вони запізнилися на урок, але мінусових балів не отримали. Історію викладав майстер Амасіс Зевксідем — батько Нітетіс і Леонта. Це був радісний повний чоловік з лисиною на чорнявій голові. Він дуже відрізнявся від більшості викладачів Академії, що були похмурі та серйозні.

— Що, дівчатка, заблукали? — іронічно прокоментував він їхнє запізнення.

Проте це була не жорстка насмішка, яких Аеніль не раз зазнавала від майстра Елітіса та інших викладачів. Це було сказано тепло і добродушно.