Розділ 6 Незвані гості

— Мертві не ходять! — крикнув Чет, а потім згадав свою пригоду на війні, коли разом з Іваном Карповичем Підіпригорою зупиняли великий німецький наступ, що складався з трупів, оброблених спеціальним газом. Чет скривився.

— По-перше, той же Бар-Кончалаба, хоч і негідник, але професор, спеціаліст по чудовиськам, так ось він писав, що деякі мертві можуть ходити і навіть нападати на людей, — почав пояснювати сотник. — По-друге, між мертвими і живими є ще певний прошарок. Ні тих, ні сих! Голем звідти! Він не мертвий і не живий, він може ходити, може вбивати, ще багато чого може, але він неживий!

Чет застогнав і вдарив кулаками по стіні.

— Тихіше, — Дубківський подивився на Четове скривлене обличчя і здивувався. — Що з тобою, Чете?

Той відвернувся.

— Ти що, закохався в неї? Ну це ти дарма. Невже ти не розумієш, що ця Міра — вона надзвичайна жінка. Вона з тих, про яких краще забути, а не тримати у серці. Бо вона розіб’є його! — повчально сказав Дубківський і трохи патетично закотив очі. Чет дивився на нього з презирством. Плюнув і почав бігати будинком. Босоніж, тихенько, як кіт. Заглядав у кімнати, нишпорив по шафах. — Що ти шукаєш, Чете?

— Зброю.

— Навіщо?

— Я не можу без зброї.

— Ну, це правильна звичка у наш час, — погодився Дубківський. Він ходив з книжкою, яку узяв з полиць, щось вичитував, гортав сторінки. — А знаєш… — намагався він щось сказати.

— Цить! — зашипів на нього Чет, бо з підвалу пролунав якийсь звук. Чет кинувся туди, прихопивши з собою шаблю, яку зірвав зі стіни.

— Чете, не треба! — намагався зупинити його Дубківський. Навряд чи йому б це вдалося, але з підвалу залунав спів Міри. Спокійний, тихий. Не схоже, що вона була перелякана. Можливо, вона і зовсім не вміла лякатися. Коли витягли її з дуба, то була спокійною, наче її з ліжка підняли. — Чете, зупинися, ти зробиш їй тільки гірше! — зашепотів Дубківський, і Чет завмер на першій сходинці до підвалу. Відступив на кілька кроків і сів прямо на підлогу, поклав шаблю на коліна. Він був напружений і ладний у будь-яку мить підхопитися і бігти вниз. — Та не хвилюйся ти так, Чете. Велетень не зробить Мірі нічого поганого. Кажу ж, він легко міг би вбити нас у підвалі, але вона зупинила його, він підкорився їй. То не зробить нічого, принаймні такого, чого б вона не хотіла. — Дубківський засміявся, але осікся, коли побачив звірячий погляд Чета. — Чого ти так дивишся?

Чет рубанув шаблею повітря.

— Я до того, що це дивно! — намагався виправдатися Дубківський. — Тобто ось Бар-Кончалаба пише, що велетень не має людських слабостей, тільки і вміє, що служити своєму господарю. Він був налаштований вбивати усіх чужих, а тут якась дівчина його зупинила. Дуже дивно, — Дубківський замислився. — Невже навіть на таку примітивну і дику істоту могла подіяти її краса? Він побачив Міру і вона стала світлим променем у темряві його життя? Мабуть, так!

Дубківський почав ходити залою. Мабуть, від розумування у нього прилила кров до голови, вуха почервоніли і напнулися справжніми вітрилами.

— Тихіше, — сказав Чет, невдоволений тим, що кроки сотника могло бути чутно у підвалі.

Дубківський почав ходити навшпиньки.

— Уяви, який сюжет! Красуня і чудовисько! Я бачив щось подібне у кіно. Але то кіно, а тут все насправді! Їх же можна буде показувати в театрах! — прошепотів сотник.

— Кого?

— Міру і велетня!