Розділ 6 Незвані гості

Утрьох почали спускатися у підвал. Він був глибокий. Нарешті підлога. Кам’яні плити, здоровезні, як і брили, з яких був побудований будинок.

— Двері, — сказав Чет, який ішов першим. Дійсно, двері. Величезні, заввишки метрів п’ять. Як у палацах чи на вході до храмів. — Треба відчинити.

— А що це? — здивувався Дубківський і вказав свічкою на двері. Десь на висоті двох метрів видно було ручку. Наче звичайну по формі, тільки величезну, з метр завдовжки і сантиметрів тридцять у діаметрі. Вона стирчала паралельно підлозі.

— Нічого собі! — здивувався Чет. Нікому не доводилося бачити двірних ручок такого розміру.

Всі стояли й ошелешено роздивлялися ту ручку. Нарешті Чет навалився на двері.

— Зачинені. Потримай, — віддав Дубківському свічку, закинув гвинтівку за спину, відійшов, розігнувся, стрибнув і повис на ручці. Почав смикатися, хотів її зрушити з місця. — Тягни за ноги! Сотнику!

Дубківський віддав свічки Мірі, сам схопив Чета за ноги, потягнув. Зненацька ручка почала рух, нахилилася до підлоги. Четові руки попливли по ручці, і ось він вже летів на Дубківського. Покотилися підлогою, а двері відчинилися. І з темряви почулися якісь важкі і страшні подихи. За дверима щось було! Це щось стояло у темряві й роздивлялося Міру, яка тримала аж три свічки. Міра відчувала погляд. Вона намагалася не тремтіти, а силкувалася посміхатися, бо знала, що не можна показувати свій страх, коли дуже страшно. Міра зібрала всю свою волю та рішучість і посміхнулася. Хоча відчувала, як з дверей сунула якась страшенна маса. Така маса, що повітря вмить погустішало, їм стало важко дихати. Маса насувалася, незрозуміло, що це було, але зрозуміло, що щось жахливе та вбивче. Сунулося і сунулося на Міру, яка скам’яніло стояла і дивилася поверх свічок у страшну темряву.

— Тікай! Міро, тікай! — закричав Чет і почав стріляти.

Це було неправильно, йому треба було б притиснутися до підлоги і не подавати ознак життя, але Чет вихопив з-за плеча гвинтівку і висадив усю обойму в масу, що сунула з темряви. Але маса наче нічого і не помітила. Сунула далі, немов кулі для неї не існували. Чет вихопив гвинтівку в Дубківського, вистріляв усі набої і з неї, а масі хоч би що. Здавалося, що вона нескінченна. Що вона і є сама темрява! Вона сунула і сунула.

Дубківський, той був наче скам’янілий, а потім дрібнесенько так затремтів, боячись навіть уявити, з чим або з ким зіштовхнувся. Чет схопив гвинтівку за теплий ствол і кинувся в атаку, бив прикладом у темряву, бив наче об стіну, кам’яну стіну. Бив так, що розтрощив приклад і тільки тоді маса здригнулася, заревіла. Удар — і Чет, пролетівши поруч з Дубківським, улипнув у стіну, а маса почала сунутися на них. У темряві не було нічого видно, але зрозуміло було, що смерть наближалася, страшна і невідворотна смерть. Важке дихання, важкі рухи, важкий погляд двох очей, розміром з великі яблука, що світилися у пітьмі. Дубківський закрив очі й почав читати «Отче наш», Чет намагався підвестися, весь скривавлений після удару головою об стіну, смерть наближалася, і темрява робилася такою густою, що дихати вже було неможливо.

— Стій! — Крикнула Міра. — Стій, — сказала вона спокійно. — Стій, — сказала вона лагідно. — Стій, — прошепотіла вона так, як вона вміла те робити. А ще хрипко засміялася.

І смерть зупинилася. Зовсім поруч. Дубківський добре відчував холодну важкість, що була на відстані витягнутої руки. Вона важко дихала своєю міццю, достатньою, щоб розчавити їх усіх, як комах! Страшна мить! І сотнику чомусь стало прикро, що він помре з тими карикатурними вухами. Якось неправильно. Образливо. Наче блазень! Тільки не зараз! От нехай тільки позбавиться цих клятих лопухів! Тоді і вмирати можна! За Україну!

— Іди до мене, — сказала Міра якось млосно. — Іди сюди, хороший мій, — вона це казала, наче зверталася до коханого. — Іди сюди, моє звірятко!

І трапилося диво. Смерть, почувши голос Міри, почала віддалятися. Потроху, не поспішаючи. Вона сунула до Міри, яка так і стояла зі свічками: І в їх слабкому, полохливому світлі стало видно те, що ледь не вбило Чета та сотника. Людину. Хоча чи можна було назвати ту істоту людиною? Велетня. Метрів шість заввишки, метрів зо три завширшки. З руками, що були товщиною, як дві людини. За пикою грубою і тупою, з пащею, яка б могла легко переполовинити корову. Чудовисько, справжнє чудовисько, величезне та потворне, повзло до Міри.

— Що це в біса таке? — зашепотів Чет, який потроху приходив до тями після того, як вдарився об стіну. Чудовисько, почувши його голос, розгнівано рикнуло.

— Тихо, тихо, тихо! Спокійно! Мій хороший, спокійно, — сказала чудовиську Міра, сказала так, наче зверталася до дитинки, а не до дикого велетня, якого не брали навіть кулі. Сказала, і воно стихло, воно сіло біля неї і зачаровано подивилося. Це була дивна картина. Глиба, скеля, брила чогось грубого і надміцного поруч з Мірою, втіленням краси у тендітній, ніжній, витонченій формі. І сила вклонялася перед красою, підкорювалася їй. Дубківський від цих думок розчулився і заплакав. Це ж було так символічно!

— Хлопці, йдіть звідси, — сказала тихенько Міра. Вона дивилася в очі чудовиську і говорила наче йому. — Ідіть, я справлюся.

Дубківський струснув головою, приходячи до тями. Пішов до сходів і потягнув за собою Чета. Той пручався, хотів вирватися і кинутися на чудовисько, він не знав страху.

— Не лізь! Сховайтеся, — лагідним голосом не вимовила, а проспівала Міра. Велетень дивився на неї і зачаровано сопів. Чет таки скорився, вони з сотником піднялися нагору.

— Ти бачив це? — у захваті запитав Дубківський.