Розділ 6 Незвані гості

— Так. Тут грабіжників убили, а тіла прибрали. Тільки ось плями не замивали! — Чет стиснув гвинтівку в руках і озирнувся, готовий до атаки.

— Господи, тут такі рідкісні книги! Та цій бібліотеці ціни немає! — аж скрикнув сотник.

— Тихіше! — зашипів на нього Чет.

— Веди нас до скарбів, — наказала Міра.

— Але ж ви віддасте їх Україні? — урочисто спитав Дубківський, який витягнувся струнко і поклав праву руку на серце.

— Ну звісно, — погодилася вона. — Все для України. Чет теж згоден.

— Я вам не вірю, — прискіпливо подивився на них сотник.

— Чому? — удавано здивувалася Міра.

— Ви не віддасте скарби заради України. Ви заберете їх собі! Ні, я не покажу вам, де скарби!

Чет наставив на Дубківського гвинтівку, але Міра підняла її ствол до стелі.

— Ти не віриш мені? — спитала вона Дубківського, і голос її почав аж тремтіти від образи.

— Не вірю. І не повірю! — Сотник закрутив головою, щоб збити гіпнотичну дію голосу Міри. — І не треба мене зваблювати! Я знаю, ти вмієш це, ти можеш задурити голову хоч кому, але на мене це не подіє!

— Ти знаєш, хто була моя троюрідна тітка? — спитала зненацька Міра. Вона не підморгувала і не посміхалася, не облизувала губи, вона була серйозна та трохи грізна.

— Звідки б я знав твоїх родичів? — здивувався Дубківський.

— Леся Українка! — урочисто промовила Міра.

— Що? — Дубківського наче підстрелили, так він смикнувся. — Що ти сказала?

— Мою тітку звали Леся Українка. Моя матір була з роду Косачів.

— Це правда? — у захопленні спитав Дубківський.

— Хіба б я могла про таке брехати? — голос Міри забринів від обурення.

— Але… але… Господи! Ти — родичка Лесі Українки?