Розділ 6 Незвані гості

— Що? — обурився Чет.

— Знаєш, як люди будуть ходити на них? Валом валити! Повір мені, я два роки підробляв помічником антрепренера, — Дубківський аж наче засоромився цієї сторінки своєї біографії. — Ну, треба було ж якось заробляти на життя. То я знаюся на смаках публіки! Красуня і велетень! Такі великі афіші у три кольори! Білявка підкорила чудовисько! Слухай, йому треба вигадати ім’я! Щось із легендою! О! Шпиль! На честь барона, він же був майже батьком йому! Шпиль! Шпиль та Міра! Історія того, як нестерпна краса перемагає страшну силу!

— Тихо! — прошепотів Чет і прислухався. Спів у підвалі вщух. Нервові хвилини. Аж ось нарешті легкі кроки. Міра!

— Все! — Вона злетіла нагору так легко, немов у неї були крила. Чет дивився на неї, їв поїдом, наче хотів побачити бозна-що. Міра помітила цей погляд і засміялася. Їй помітно подобалося, що Чет ось так дивився.

— Де він? — спитав Чет, що засоромився і зніяковів перед нею.

— Я заколисала його.

— Чет дуже хвилювався. Мабуть, боявся, щоб чудовисько тебе не зґвалтувало, — сказав Дубківський. Чет схопився за шаблю.

— Я тобі вуха повідрубую!

— Припини, — наказала Міра. Зовсім тихенько, але цього вистачило, щоб Чет опустив шаблю. — У нас зовсім трохи часу.

— Чому? — здивувався Дубківський.

— Тому що за нами поспішають червоні. А може, і ще хтось, — сказала Міра. — Я подивилася, в тій кімнаті, де чудовисько спить, скарбів немає.

— А, ну так, скарби! — закивав головою Дубківський. — Я вже придумав вам зі Шпилем театральну кар’єру!

— З ким? — не зрозуміла Міра.

— Я назвав велетня, ну те чудовисько з підвалу, Шпилем. Напишу про нього книгу. Це буде Шпиль Дубківського. Ну, як ото кінь Пржевальського, до того ж…

— Але поруч там є кімната, — перервала Дубківського Міра. — Двері туди замкнені, якби якось можна було тихенько їх відкрити. Думаю, скарби саме там.

— Я зможу. — Чет кивнув. — Мені потрібна булавка.

Булавку знайшли в одній зі спалень. Пішли до сходів. Перед підвалом Дубківський схопив Чета й Міру за руки.

— Що таке? — здивувалася Міра.

— Ви ж пам’ятаєте про свою обіцянку? — урочисто спитав Дубківський, смішний у своїй серйозності з лопухами замість вух.

— Яку? — невдоволено нахмурила чоло Міра.