Розділ 12 Спроба № 2

Під мостом у Охтирці, де двоє ховалися від патрулів червоних, сиділи тепер у тиші.

— Ти хто? — тихенько спитав Дубківський свого товариша по схованці.

— А ти хто? — спитав товариш. Дивно, голоси видавалися один одному знайомими.

— Славику? — нерішуче спитав професор Бар-Кончалаба.

— Тату? — здивувався сотник.

— Славку!

— Тату!

Вони дуже зраділи, кинулися обійматися. А потім згадали про образи і відсахнулися один від одного. Сиділи мовчки, потім Дубківський почав говорити батьку про свої образи. Той просив вибачення, сиділи далі, аж забули, що людині у воді не місце. Та й світати потроху починало, треба було тікати.

— Славку, ходімо.

— Нікуди я з тобою не піду! — аж засичав Дубківський, який ще батька не вибачив. Але з-під мосту виліз, бо що там було ще робити.

— А куди ти підеш? — спитав професор.

— Куди треба!

— Куди?

— Чорта грабувати!

— Кого? — спокійно перепитав Бар-Кончалаба, анітрохи не здивований.

— Чорт одну валізу з золотом червоним віддав, а одну собі залишив. У червоних не забереш, її цілий полк охороняє, а ось у чорта спробувати можна, — пояснив Дубківський свій зухвалий план.

— Добре, чорта так чорта. Ходімо, — кивнув Бар-Кончалаба.

— Куди? — здивувався Славко, який не знав, де дідуся шукати.

— За скарбами. Допоможу я тобі.

— Вислужитися хочеш?