Розділ 12 Спроба № 2

— Генріху, що будемо робити? — спитав Ліберман і подав Люшкову бінокль. Той уважно дивився з хвилину.

— Ледь чапає, зараза.

— Ага.

— І баба у нього в руці.

— Так.

— Атакуємо, — наказав Люшков. Він боявся, що зникне десь чудовисько, якщо не спіймати його зараз. — Стріляти по ногах, щоб не втік. А тулуб і голову бережіть. Нам він живий потрібен. Повалити його, а там снодійне підвезуть. Все зрозуміло?

— Товаришу комісаре… — втрутився невдоволений Єрофеєв.

— Що?

— Він то, може, і хитається, але сили в нього багато. Великі втрати будуть.

— Комполку, а ти хотів революцію без втрат робити? Не буває так! За прийдешню перемогу світової революції треба платити зараз і платити кров’ю. Вперед! Схопити чудовисько!

Єрофеєв заскрипів зубами, але виконав, що сказали. Надіслав кінноту обігнати Шпиля, зустріти кулеметним вогнем з тачанок.

— По ногах бийте, щоб завалити! По ногах! — кричав комполку. Далі мусила підійти піхота. У крайньому випадку і гармати є. — Вперед!

Кіннота з тачанками швиденько обійшла Шпиля і зайняла позиції. Ось вже дивилися в його бік кулемети з тачанок, а велетень плентався, хитався, наче п’яний.

— Вогонь! — кулемети почали стріляти по ньому. Шпиль хотів втекти від них, почав відступати, але побачив позаду піхоту, яка теж відкрила вогонь. Шпиль заричав, притиснув Міру до себе, щоб захистити від куль. Круг оточення навколо нього швидко стискався. Шпиль сів і розгублено дивився на нападників. Потім лівою рукою загріб землі, виривши глибоченьку яму. У цей окопчик обережно поклав Міру, а сам двома руками зліпив з землі грудку десь діаметром у метр. Замахнувся і пожбурив її у бік кінноти. Грудка полетіла каменем і збила одну з тачанок, розтрощила її незгірше, аніж снаряд. Шпиль зліпив і кинув ще одну грудку і ще одну, він вибивав тачанки з кулеметами, наче глечики з тину.

— Гармати до бою! — наказав Єрофеєв, який зрозумів план Шпиля. Але запізно, він вибив вже всі тачанки, які були з кіннотою, і ось вже біг на неї. Два ескадрони кинулися в атаку, стріляли, але Шпиль не звертав уваги на кулі, розкидав вершників у різні боки, наче вітер тополиний пух. Йому було важко, він гарчав, але продовжував убивати, не зупинявся і на мить. На кого не вистачало рук, тих рвав і перекушував навпіл своєю страшною пащею. Залишки кінноти почали тікати від роз’ятреного чудовиська.

— Піхоту вперед! — закричав Люшков, але Єрофеєв не виконав наказ.

— Ставте мене до стінки, а знищити полк не дам! Шпиль зараз всіх розмете! — твердо сказав Єрофеєв, ледь рухаючи побілілими губами. Хотів наказати, щоб стріляли гармати, але Люшков заборонив, злякався, що снаряди вб’ють Шпиля. Командири лаялися між собою, а чудовисько тікало.

— Впустили, впустили! — волав Люшков.

— Він іде в будинок на пагорбах, — сказав Ліберман, який подивився на мапу. — Там ми його і візьмемо, — він хотів заспокоїти Люшкова і Єрофеєва, які готові були вбити один одного. — Припиніть! Який приклад даєте солдатам?

Шпиль неспішно віддалявся, загін червоних залишився, щоб поховати загиблих. Чет дивився за цим здалеку, а потім поїхав за Шпилем. Той плентався до самого вечора, ось вже і Шпилівка, он будинок на пагорбах. Треба було обходити болота, але Шпиль чомусь зупинився. Чет подумав, що сили залишили чудовисько, а воно несподівано узяло розбіг. Важко стрибнуло і таки перелетіло через болото. Нехай і плюхнувся у воду, але вже при березі, виліз і почав дертися на пагорб. Не зупинявся. Мабуть, знав, що якщо зупиниться, то не знайде сил лізти далі. Чет дочекався, поки чудовисько вилізе на пагорб, і поїхав в об’їзд. Ледь тримався у сідлі, виснажений та блідий. Але не зупинявся.