Розділ 12 Спроба № 2

Ось вони з батьком стояли у полі. Дубківський тримав вуздечки двох коней. Один був для себе, на другому — скарби у валізах.

— Славку, ти так далеко не заїдеш. Дороги перекриті. То їдь до Охтирки, там спробуй аероплан захопити, яким мене привезли, — порадив професор. — Теж ризиковано, але шансів більше. Аеропланом ти зможеш кілька десятків верст зробити. Тільки палива побільше візьми. Воно там у них у каністрах.

— Добре, тату, дякую за пораду. Може, зі мною таки поїдете?

— Ні, Славку, залишуся тут, буду другу книгу писати, про річку Снів. Цікаві місця, дуже цікаві.

— Ну, як знаєте.

Вони дивилися кудись убік, потім мовчки обнялися, Дубківський сів на коня і поїхав геть. Професор довго дивився йому услід, на очах Бар-Кончалаби були сльози. Потім він неквапливо почвалав у протилежний бік. Ішов і плакав. За півгодини назустріч йому вже мчали чорні вершники, послані дідусем наздогнати зухвалих грабіжників. Професор зупинився, перехрестився, став читати молитви і чекати на свою смерть. Чорні вершники проштрикнули його своїми списами і відвезли тіло дідусю, який знай собі все чистив кукурудзу, хоч насправді то душі людські були, а не початки.

— Я до Охтирки доїхав, дивлюся, а полк з міста пішов! За вами та Шпилем! — розповідав далі Дубківський. — Я до аероплана, а там тільки два солдатики, і сплять обидва. Я їх зв’язав і полетів.

— А де ти навчився літати? — спитала Міра.

— У Києві. Я ж готувався Україні служити, техніку вивчав, бо ж за технікою майбутнє! І я хотів бути до майбутнього готовим! — похвалився Дубківський.

— Зачекай. Але тобі ж з Охтирки на захід летіти, а ми на сході, — сказав Чет, який розбирався в мапах ще з війни.

— Так я ж в Охтирку з валізами не поперся. Щоб не втратити їх по дорозі. Сховав, оце прилетів, забрав, зібрався летіти туди, де наші, а тут вас побачив.

— Шпиль! — зненацька закричала Міра. Сотник смикнув кермо літака і той різко завалився праворуч. Здоровезна рука Шпиля, який знову порвав всі кайдани, розкидав червоних, нагнав махновців та побіг за Мірою, просвистіла зовсім поруч. Якби він поцілив, то легко збив би аероплан, як людина збиває вертуху.

— Вище давай! — закричав Чет, який побачив, як Шпиль гепнувся на землю, покотився, але підхопився і знову побіг, зараз ще збирався стрибнути.

— Не можу! Навантажені дуже! — закричав Дубківський.

— Валізи за борт! — Чет спробував викинути одну.

— Не можна! Скарби потрібні Україні! — заперечив Дубківський.

— Він знищить нас! — закричав Чет.

— Ці скарби належать Україні! — не погодився Дубківський.

— Не сперечайтеся! — втрутилися Міра. Вона узяла з Валізи пару мішечків з золотим піском. Коли Шпиль знову стрибнув, кинула йому прямо в очі. Рука Шпиля прорізала повітря десь зовсім поруч, аероплан аж розвернуло, але Дубківський втримав його. Шпиль же впав на землю, підхопився, спробував бігти, але геть нічого не бачив, бо золотий пісок насипався в очі. Шпиль заревів, він все одно біг, врізався у дерево, у великий дуб, що ріс серед степу. Збив його, розтрощив, перечепився і покотився. Підхопився, знову біг, ще раз впав у калюжу. Всівся промивати очі. Тим часом аероплан стрімко віддалявся. Коли Шпиль відкрив очі, аероплана вже було не чутно і не видно.

Тим часом залишки полку Єрофеєва відійшли до села, де Чета продавали. Там закріпилися на випадок, якщо махновці знову підуть в атаку.