Розділ 10 Великі приготування і небачена битва

— Це нова зброя, Андрію. Механічні солдати! — пояснив радісний Ліберман. — Ти бачив, які вони в дії!

— Але чому вони стріляли по своїх?

— Тому, що не можуть розрізнити свого і чужого, — пояснив Люшков. — Ми над цим працюємо, але поки що успіхів небагато. Вони розрізняють людину і налаштовані вбивати її. Навчити розрізняти, що то саме за людина, де свій, де чужий, ми поки що не можемо.

Люшков спитав німецькою Туазеста. Той щось відповідав, помітно, що був у захваті: кричав, блискав очима, бігаючи навколо своїх залізних кулеметників.

— Товариш Туазест каже, що машини майже не пошкоджені, кілька подряпин, не більше. Використали менше половини боєзапасу. Тобто, якби ми залили в них ще більше гасу, то вони б могли наступати і далі. Непогано! — розповів Люшков.

Єрофеєв підійшов до залізних людей. Чавунні ноги, тулуб, у середині якого був схований двигун, руки, на кожній з яких були закріплені по два кулемети. Набої поступали до кулеметів зі спеціальних ящиків за спиною. Єрофеєв постукав по оболонці залізних людей. Товста. Такій не страшні кулі. Хіба що тільки з гармати їх можна зупинити.

— Ну як тобі? — спитав Ліберман.

— Та потужно. Тільки вони не дуже маневрені. — Єрофеєв не хотів визнавати, що якісь механізми можуть замінити його солдатів.

— Так, це є. Але головний недолік — вартість. Ці механічні солдати дуже дорогі, занадто дорогі, — розповів Люшков. — Отої валізи золота, що ви добули, вистачить в кращому випадку на десяток таких машин. Не більше. Але цього ж замало. Тому і прибули сюди, сподіваємося, що ваш велетень буде в дії не гірший, а у виробництві дешевший. До того для залізних солдатів нам треба закуповувати запчастини в Німеччині, але ми не можемо залежати від когось у такому важливому питанні, як оборона. То будемо зараз ловити велетня. Прямо ось тут. Везіть сюди полонених.

— Тільки дівчину? — перепитав Єрофеєв.

— Та ні, усіх трьох, — наказав Ліберман. — Можна буде на тих двох випробувати Шпиля.

Комполку скривився, але він був військовий і звик виконувати накази. Послав за полоненими цілий ескадрон. Скоро їх привезли. Залізних людей вже сховали в ящики, а з двох Возів вивантажили кайдани і мотузки. Привезли і професора Бар-Кончалабу, як головного фахівця з чудовиськ.

— Ви його будете присипляти? — спитав комполку.

— Ні. Він же нежива істота, то снодійне для нього неефективне, — пояснив професор.

— Тоді як?

— Чесно кажучи, не знаю. Боюся, що велетня ніяк не зупинити, — професор зітхнув.

— Оце ще, спеціаліст! — презирливо скривився Ліберман. — Дівчина вміє заспокоювати велетня, — кивнув на Міру. — Нехай його приспить, ми зв’яжемо велетня і доправимо у Москву для досліджень.

— А якщо вона щось йому нашепче не те? — спитав матрос Жникін, який очолював охорону полонених. — Вона затята контра!

— Якщо щось піде не по плану, то ось той товариш накладе головою, — Ліберман вказав на Чета. — Чуєш, красуне, здається то буде тобі досить неприємно. Чи не так? — звернувся комісар до Міри і посміхнувся, веселий та задоволений власного хитрістю. Міра не відповіла. — Ну і того теж до стінки, — комісар показав на Дубківського.

— Славко! — зненацька аж зойкнув Бар-Кончалаба. — Славко! — професор плеснув долонями і побіг до воза, на якому сиділи полонені. — Славко!