— Стій! — закричав Жникін і наставив маузер. — Стій, контро!
— Це мій син! Син! Славику! — професор хотів пробігти до воза, але Жникін його не пустив. — Пропустіть мене, будь ласка! Це ж мій син!
— Твій син — контра! І буде розстріляний! — гримів Жникін.
— Ні! Ні! — Бар-Кончалаба кинувся до комісарів, впав їм у ноги, цілував запилені чоботи. — Товариші комісари, дорогенькі, врятуйте хлопця! Єдина дитина! Він — романтик! Мрійник! Він нічого поганого не робив!
Комісари подивилися один на одного.
— Ти диви, яка історія, — закрутив головою Ліберман. — А чого у нього прізвище Дубківський, а в тебе Бар-Кончалаба?
— Він мамине узяв. Жінки моєї, Фросі Яківни, прізвище. Ми з ним трохи посварилися, ось він і вирішив прізвище змінити. Бар-Кончалаба йому здавалося недостатньо українським, а він книжок перечитав гори й ото патріотом став, мазепинцем. Але то таке, просто він мрійник, мрійник! Врятуйте його! — Бар-Кончалаба цілував чоботи, хапав комісарів за ноги.
— Ганьба! — закричав зненацька Дубківський. — Ти був раб і рабом залишився! Ненавиджу тебе! Ти зрадив маму, зрадив Батьківщину! Ганьба! Не вмів жити достойно, то хоч не заважай мені достойно померти!
— Яка драма! — засміявся Люшков. — Ну добре, закінчуйте цей балет. Нам велетня треба ловити. Значить, так, вкопати стовп, дівку прив’язати до нього. Красуне, коли дам наказ, почнеш співати. Коли велетень прийде, то заспокой його і приспи. Ми його зв’яжемо. Кайдани, ланцюги та мотузки кріпити ось сюди! — Комісар показав на вже вбиті у землю товсті дубові палі. Їх було кілька десятків. — Коли зв’яжемо добре, подивимося на його поведінку. Може, почекати доведеться, а може, одразу на станцію повеземо. Все зрозуміло?
— Відпустіть їх, — сказала Міра і кивнула у бік Чета та Дубківського.
— Що? — завалував Жникін і кинувся на Міру з кулаками. — Закрий рота, контро!
— Припинити! — гаркнув Люшков. Підійшов до Міри, обмінялися поглядами.
— Відпустіть їх, і я зроблю все, що ви скажете. А як ні, то буду мовчати, — сказала вона.
— Дівчинко, ми ж можемо і примусити тебе співати, — пригрозив Люшков.
— Ні, не можете, — вона говорила тихо і дивилася комісару в очі.
— Товаришу комі… — намагався встряти Жникін.
— Цить! — гримнув на нього Люшков, дивився Мірі в очі, вивчав її.
— Відпустіть їх, а я зроблю все, як треба. І приманю і присплю, сповинете його і повезете, — сказала Міра. Люшков замислився, знову дивився їй в очі.
— Ну добре, — нарешті кивнув Люшков. — Відпустіть їх.
— Але… — Жникін хотів сказати, що так не можна, відпускати ворогів революції.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Одного разу на Дикому Сході» автора Івченко Владислав на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 10 Великі приготування і небачена битва“ на сторінці 8. Приємного читання.