Розділ 10 Великі приготування і небачена битва

— Виконувати наказ! — гримнув Люшков, скрививши свої пишні губи. Він був зовсім молодий, але вже вмів говорити так, щоб люди слухалися. То Жникін розв’язав руки Чету та Дубківському. — Дивись, дівчинко, якщо ти щось задумала, то і тебе вб’ємо, і їх знайдемо, — прошепотів їй Люшков. Міра кивнула головою. Вона не сумнівалася, що її вб’ють.

Чета й Дубківського розв’язали. Штовхнули прикладами, щоб ішли геть. Але Чет залишився на місці.

— Я не піду.

— Підеш, — сказала Міра і подивилася на нього. Так подивилася, що він опустив очі. Кивнув.

За кілька хвилин Чет та Дубківський вже бігли до лісу поруч. Коли зникли у кущах, Міра почекала ще хвилин десять. Потім її прив’язали до стовпа, а бійці сховалися у копицях сіна, яких навезли з усього лугу. Міра заспівала, але жодної реакції.

— Дайте їй гучномовець, — наказав Люшков. З панцирника принесли потрібну апаратуру. І ось уже голос Міри залунав над всім лугом, легко перестрибнув Ворсклу і понісся далі. Майже одразу пролунало ревіння. — Засмоктав, як сом макуху! — радісно зашепотів Люшков.

— Чуєш? Земля трясеться, — схвильованим голосом сказав Ліберман.

— Біжить до неї, дурень.

Земля дійсно тряслася. Спочатку ледь-ледь помітно, потім все сильніше. Комісари дивилися у біноклі. Єрофеєв теж. Він першим помітив Шпиля.

— Чорт! Он він! — вказав комполку.

І всі побачили, як полем на іншому березі Ворскли біг велетень. Справжній велетень! Навіть на великій відстані видно було, який він здоровезний. І як швидко біг. Точніше, не біг, а майже летів, потужно відштовхуючись від землі своїми товстезними ногами. Від ударів його ніг земля і тремтіла. Шпиль стрімко наближався, ось стрибнув і легко перелетів через Ворсклу, наче то була не повновода річка, а канавка якась. Ось вже гепнувся на цьому березі і земля так затремтіла, що деякі і попадали! Почулися зойки жаху. Такий він був здоровезний! Ці його ноги, завтовшки з віковий дуб кожна! А руки, товсті та м’язисті! А чого варті були кулаки, кожен з яких був розміром зо три найбільших гарбузи! Земля вже аж ходором ходила, наче при землетрусі, аж поки Шпиль не зупинився перед Мірою. Заревів так, що, здавалося, небо зараз впаде на землю. Почав дубасити себе кулаками у груди, аж вогні вибивав. Потім сів поруч. І зненацька рик його перейшов у муркіт. Він муркотів, наче кіт! Вказівним пальцем обережно торкнувся Міри. А його ж палець був завтовшки з чоловічу ногу! Щось мугикнув дівчині. Міра відповіла щось ласкаве, а потім знову заспівала. Колискову. Шпиль влігся біля неї, голову поклав так, щоб бачити її, носом ледь не торкався. Міра все співала, і він закрив очі. Кілька хвилин, і він вже спав, спав, посміхаючись, наче дитя, що тільки-но посмоктало маминої циці і зараз бачило якісь щасливі сни.

Люшков махнув рукою. З-за копиць сіна вийшли бійці й обережно стали наближатися до Шпиля. Всім було дуже страшно, всі тремтіли і втирали піт з побілілих облич. Варто було Шпилю тільки сіпнутися, як всі зупинялися і припадали до землі. І це ж були не прості солдати, а бійці спеціального загону з використання чудовиськ! Вони багато чого бачили, але ось такого — ні. Люшков змушений був особисто вести своїх людей до Шпиля. Тремтів, боявся, підбадьорював себе думками про революцію, про світле майбутнє. Наблизилися, почали в’язати чудовисько. Воно було, прокинулося, але Міра почала співати, заспокоїла, і Шпиль вже не чинив опору. Десь за півгодини був припнутий до землі кайданами, мотузками та ланцюгами. На шию йому одягли величезний ошийник, який терміново зробили у Москві робітники заводу Червоної Пресні. Шпиль намагався пручатися, але Міра заспокоїла, і він спав далі, вже припнутий і сповитий.

— Ну як тобі? — спитав пошепки Ліберман.

— Не чекав, що такий величезний, — визнав Люшков.

— А ти б бачив його в бою! Як він розкидає усіх! Всю Вовчу дивізію за кілька хвилин потрощив! Ото сила!

Ульріх Туазест щось сказав Люшкову.

— Товариш Туазест каже, його механічні солдати легко б справилися з цим велетнем, — переклав Люшков.

— Ой, сумніваюся. Вони занадто повільні. А цей, ти ж сам бачив, як він перемахнув Ворсклу одним стрибком! — У Лібермана аж у горлі пересохло від захоплення чудовиськом.

— Та бачив, — кивнув Люшков, сам вражений.

До комісарів підійшов професор Бар-Кончалаба. Він був у піднесеному стані, бо його сина відпустили, а тут ще у руки попався сам Голем, про якого він багато писав, але ще жодного разу не бачив.