Розділ 10 Великі приготування і небачена битва

— З нею не можу!

— Тільки з нею.

— Дурень, тебе ж завтра розстріляють!

— Я знаю.

Єрофеєв подивився на Чета, закрутив головою.

— Я не можу і її відпустити. Не можу! — комполку ледь не плакав. — Чуєш, не можу!

— Я знаю, — тихо сказав Чет.

— Але тебе, тебе — можу!

— Ні.

— Чете…

— Все. — Чет поплескав через ґрати Єрофеєва по плечу. — Все. Бувай, — він повернувся у темряву, де на нього чекала Міра. Сів поруч з нею. Комполку не дивився в їх бік, ще постояв. Потім весь аж здригнувся. Невже заплакав? Пішов геть. Темрява і тиша. Дубківський хотів спитати, чому приходив червоний, але не наважився. Така тиша була, яку важко порушити. Дубківський зосередився на думках про книгу, щоб сховатися від цієї тиші, яка вже почала його лякати. Думав собі щось, Чет та Міра лежали тихо, притиснувшись одне до одного.

На вулиці нервово курив Єрофеєв. Жадібно ковтав дим, крутив головою, кректав. Переконував себе, що більше нічого зробити не може. Він і так порушив би дисципліну, якби врятував Чета. А відпустити і ту дівку — це вже піти проти революції. Цього комполку дозволити собі не міг, хоч як не гірко було відправляти на смерть бойового товариша.

Пролунало якесь виття. Не вовче, басовите.

— Що це? — спитав Єрофеєв у солдата, що стояв на варті біля будинку.

— Та бозна. Вже третій раз виє щось. Наче і не вовки, — солдат знизав плечима, погляд у нього став переляканий, он як схопився за гвинтівку. Страшно йому було. — Не вовки, ні.

Єрофеєв і сам розумів, що вовки так не виють. Кинув недопалок у пилюку і побіг до лазарету. Дівчина спала. Медсестра сказала, що бідолашна опритомнювала, але нічого не говорила.

— Це з переляку, буває таке. Треба буде до бабки звозити, щоб та переляк вилила.

Єрофеєв кивнув, дивився на дівчину. Вона вже не стогнала уві сні. Рани на обличчі загоїлися. Йому хотілося погладити волосся дівчини, таке чорне і привабливе, але зупинив себе. Він же комполку, який приклад дасть солдатам? Озирнувся, перевірив, що ніхто не бачить, швидко поцілував дівчину в лоб. Відчув її запах і смак, Єрофеєву аж запаморочилося. Ледь примусив себе піти зі шпиталю. Повернувся до штабу. Завтра буде важкий день, треба хоч трохи відпочити. Але йому не спалося. Все думав про ту дівчину. Комполку крутився на м’якому дивані, думав, що це саме буржуазійність меблів заважала йому заснути. То переліг на підлогу, не на саму підлогу, а на килим, вкрився з головою шинеллю і закрив очі. Наказав собі заснути. Думав про дівчину, про неї приємно було думати. Потім побачив перед очима Чета, і комполку стало страшенно соромно. Аж застогнав. Підхопився, узяв флягу зі спиртом, зробив кілька великих обпікаючих ковтків, потім припав до відра з водою, запив, видихнув, впав на килим. Відчув, як алкоголь розходиться по крові, і тоді вже заспокоївся. Спав.

Вранці все відбувалося за планом комісара Люшкова. Ескадрони привели за собою махновців. Був ризик, що загони батька таки спробують напасти на місто, але вони посунули добивати ескадрони саме туди, куди показував на мапі Люшков. Єрофеєв вже двічі посилав вістових, щоб пересвідчитися, що комісари дійсно готові і їм не потрібна допомога полку. Вони відповідали, що готові.

— Так що вони там роблять? Хоч окопи вирили? — питав знервований Єрофеєв у вістового.