Розділ 10 Великі приготування і небачена битва

Люшков засміявся.

— Не панцирниками буду їх бити, а чимось куди більш дієвим. Завтра сам все побачиш. А поки будемо виступати.

— Що, в ніч?

— У ніч. До ранку нам ось тут треба бути, — Люшков знову показав на те саме місце на мапі. Там вигиналася навколо лук річка Ворскла. Ліберман дивився на мапу і мало що розумів. Але товаришу довіряв. Люшков був комісар авторитетний.

Скоро вже панцирники і вози з трьома великими ящиками, що приїхали з Москви, заторохтіли по дорозі з міста. Перед ним поскакали у ніч два ескадрони, які мусили знайти махновців і привести куди треба.

Полонені сиділи у підвалі штабу в охтирському будинку фон Шпіла. Чет обмацав кожен камінь у надії знайти хоч якийсь вихід. Дубківський все балакав про чорних вершників, які його дуже вразили. Міра ж сиділа мовчки.

— Ото чудовиська! Якби не чавунки у нас на головах, ми б збожеволіли! Бачили, що трапилося з розвідкою червоних! В одну мить стали як неживі! Врятували нас ті чавунки! І це я придумав! Треба буде обов’язково написати про це! Я ж книжку буду писати про цих чудовиськ. Всі думають, що Бар-Кончалаба описав тут все! А воно зовсім навіть не все! Зовсім! Тут ще писати і писати! То дерева-хапуни, то хижохатки, то чорні вершники! У подробицях все! Бо я їх бачив, а Бар-Кончалаба тільки з других рук писав. А скільки ми про Шпиля дізналися! Оце б його сфотографувати! Та таку б книжку з рук виривали! — Дубківський аж підхопився у захваті. — А ще б чорних вершників познімати! Їх же навіть ти злякався, так, Чете?

Чет не відповідав. Знай собі мацав кам’яні стіни. Вже по третьому разу їх перевіряв, щоб тільки не сидіти і не чекати, коли їх розстріляють. Що розстріляють, у Чета сумнівів не було. Війна, і з ворогами не чикалися. Не для того їх ловили, щоб відпустити. Тепер вже точно до стінки поставлять.

— Чете, — зненацька сказала Міра. Тихо сказала, але наче вистрелила, бо Чет завмер, скам’янів біля стіни.

— Що тобі, Міро? — встряв у розмову Дубківський, якому кортіло поговорити.

— Не лізь, — зашипів на нього Чет. Підійшов до Міри, присів поруч, дивився кудись убік. — Що?

— Іди до мене, — тихенько сказала Міра.

— Що? — ледь чутно спитав Чет. Вона обхопила його шию, цілувала і тягнула до себе. Дубківський спочатку не розумів, що там відбувається у темряві, потім почув характерні звуки, відвернувся і зайшов у найдальший кут. Там сидів і думав про книгу, яку збирався написати. Таку книгу напише, що всі про неї тільки і балакатимуть! Про те, що завтра їх розстріляють, не думав. Вірив, що якось все владнається. Як же можна вмирати, коли стільки не зроблено ще? Коли чудова книга ще не написана? Про чудовиськ!

Дубківський знову був у мріях про книгу, навіть не чув солодких стогонів закоханої парочки, щось сам собі шепотів, формулював, з чого буде починати розповідь про місцевих чудовиськ. Раптом загриміли замки на дверях, що вели до підвалу. Нарешті двері відчинилися і до підвалу зайшов комполку Єрофеєв з гасовою лампою. Присвітив, подивився, зачинив за собою двері. Спустився сходами, підійшов до ґрат за якими були полонені.

— Чете, — покликав тихенько.

Чет підвівся. Розчервонілий, важко дихав, аж чутно, як серце його гепало. Підійшов до ґрат.

— Завтра вас розстріляють, — зашепотів Єрофеєв. Чет кивнув. — Ти мені життя врятував. Я пам’ятаю. Я тебе витягну. Чуєш?

— Я сам не піду, — також пошепки відповів Чет.

— Що?

— Тільки з нею, — Чет кивнув за спину, де залишилася Міра.