Розділ 7

— От як був ти бовдуром замріяним, так і лишився, Федоте.

— Ти знову починаєш?

— Знову здорову. То ти знову кличеш біду в хату.

— Нічого я не кличу. Треба допомогти чоловікові й відпустити його з Богом. Нехай сам тепер виживає.

— Добре, а навіщо ти ведеш його до нас?

— Та тому… тому… тому що голова сука ще та. І влада твоя радянська — саме гадство. Довела людей.

— Ти послухав би себе. Убивцю виправдовуєш.

— Не виправдовую. Але й не видам.

— Це ми подивимось, як не видаси.

Петро зробив два кроки й схопив щуплого Нестора за рукав кожуха та майже потарабанив його по снігу. Як не дивно, той майже не рипався. Дався покірно, мов ягня. Пересуваючи повільно ноги, Нестор наче не розумів, що відбувається. Іззовні могло здатися, що він спить на ходу, а величезний чолов’яга в кожусі веде його, аби вкласти в ліжко. Нестор здався. Пара зробила ще кілька кроків, як тут Федот стрибнув і опинився біля брата, схопивши сусіда за другий рукав.

— Нехай він іде куди хоче.

— Цього не буде. Він убивця.

— Я сказав, відпусти.

— Або що?

— Я…

У цю мить пролунав далекий рев автомобіля. Таке траплялось лише в одному випадку — коли до них приїжджали з району. А зараз напевно приїжджі розшукували Нестора. Сам об’єкт перший зрозумів що до чого. Він різко смикнувся й побіг на город. Петро попрямував за ним, роблячи широкі стрибки. Утікач виявився напрочуд спритним. Він рушив до тину, перестрибнув його, побіг, подекуди провалюючись у черговій ямі, що причаїлася під снігом, але одразу вискакував, мов олень. Зараз головне врятуватися! Якщо пробігти трошки ліворуч, можна підвестися на великий горб, а там, диви, і до лісу близенько. Федот поспішив за ним. Трійця фігур темніла на білому снігу.

Нестор не озирався. Важкий кожух заважав йому, ноги плутались у полах. Шапка сповзала. Він спітнів, а холодне повітря облизувало його шерехатим язиком. Утікач біг, мов більше не існувало в світі ніякого шляху. Позаду Петро щось кричав. Збоку мерехтіли незнайомі обличчя. Ось залишилось ще зовсім трошки. Там, за горбом — нове життя. Треба лише відірватися від погоні. Знайти притулок. Загубитися в людському натовпі, осісти на новому місці. Дай Боже, минеться…

Тої ж миті Нестор побачив, як унизу, з іншого боку горба, спускається червоноармієць. А за ним другий і третій. Вони оточували втікача. Краєм ока Нестор вихопив сіру, наче миша, шинель бійця. Той підвів трьохлінійку, прикидаючи відстань між ними. Декілька людей вибігло з боку Шевченкового городу. Пастка скоро закриється.

Чолов’яга повернув у інший бік, намагаючись сховатися від пострілу. Він провалювався, підводився, знову провалювався. Червоноармійці вирішили дістатися ближче, тому трійця прямувала до нього. Тут один із них не витримав. Підняв гвинтівку, шукаючи ціль, притримував її, а тоді натиснув гачок. Вистріл громом накрив село, а потім повернувся луною. Миттю пізніше, коли звук розчинився, на біле покривало впав Петро. Правою рукою він тримався за бік, немов підклавши її під себе. Тіло втиснулося в сніг і здіймалося сірим горбком. Полунична кров розпливлася по тонкій перлинній шкірочці, утворивши нерівну овальну червону пляму.