Розділ 7

— Я от сама чула. Так і було, — устряла бабця Настя.

— Ну от шо ти верзеш? Ти з хати виходиш лише вночі, на відрах своїх літаєш, — обурився Кізяк.

— Куди я літаю? — щиро здивувалась бабця Настя.

— О, ну ти затуркана. Натякає, що на відьмацькі іменини ти літаєш, — пояснив другий.

— Ах ти кізячина вонючий! Зараз я тобі дам, забудеш, як штани вдягати, — пригрозила бабця Настя й замахнулася порожнім відром.

Кізяк трошки відскочив і навіть невідомо для чого підняв старий комір; можна було подумати, що хутро, поїдене міллю, убереже його від бабці Насті. Невідомо, чим би закінчилась дуель на відрах, якби Петро не перервав супротивників.

— Про що базікаєте?

— Та ясно про що — про вбивство, — байдужливо відповів чолов’яга в поношеному кожусі.

— Про яке ще вбивство? — спитав Шевченко.

— А шо, не чув? — щиро здивувався Кізяк.

— Не муч уже, шо таке? — продовжив Петро.

— Так голову. Тойво. Завалили, — всунулась бабца Настя.

— Як це… завалили? — не міг зрозуміти той.

— Сокиркою тюк по голівоньці. Й гаплик, — намалював картину Кізяк.

— Нічого не розумію. А за що його так? — спитав Шевченко.

— Та всі своє верзуть. Хто каже, за цю, трясця її матері, колективізацію, — додав невисокий.

— Це все через жінку. Усе лихо через них, — протягнув Кізяк і підозріло подивився на бабцю Настю.

Але та промовчала, підійшла до криниці й почала опускати відра. Компанія обернулася до неї, неначе чекала особливого випаду з боку жіночої статі. А стать ця чомусь замовкла, засумувала, занурилась у життєві роздуми. Так тривало кілька хвилин, поки вона не розвернулася, розгублено дивлячись на співбесідників.

— Це був Нестор, — сказала вона й, важко нахиляючись в один, а тоді в інший бік, пішла вулицею. Троє чоловіків приголомшено дивилися їй услід, неначе бачили бабцю востаннє.

У той самий час біля сусідньої будівлі ховався Нестор. Він побачив, що з Шевченкової хати вийшов чоловік, подумав, що це Федот, але підібратися ближче побоявся. Нестор притулився збоку великого сараю, щохвилини озирався навсібіч, часто здригався. Йому кортіло втекти якомога далі, сховатися, як він колись уже зробив після смерті чернігівського пана. У голові крутилися картинки з учорашнього дня, здіймались та опадали образи, які підхоплювала хвиля спогадів і розбивала об скелі теперішнього. Нестору раптом відчайдушно захотілося з кимось поговорити, але поруч із ним нікого не було вже багато років. Його огорнула самотність, як саван снігу загортає невисоку вишню. Важко було на серці Нестора. Коли стояли біля стінки разом із Федотом і чекіст цілив у них, селянин мимоволі замочив штани. Чи боявся він смерті? Так, а хто не боїться? Ті, хто кричать, що ні вогонь, ні вода їм не страшні, просто роблять вигляд. А от побачиш дуло пістолета, так жижки і затрусяться. Коли вийшла осічка, він відчув, як тепла рідина потекла по нозі. Як це сталося? А Бог його зна. У людині закладено цей звірячий страх смерті, і, як не крути, інстинкти виявилися сильнішими за Нестора.