Розділ 7

Вони йшли з Федотом додому. Сильний мороз моментально вхопив його штанину. Вона незручно хрумкала, сутужно згиналася. Йому було соромно. Обличчя вкрилося червоними плямами. Руки дрижали. Більш за все хотілося провалитися попід землю, опуститися в безмежну безодню, щезнути зі світу живих. У такому настрої він ішов до своєї хати, а коли нарешті зайшов до оселі, мало не впав від жаху. Усе шкереберть. Посуд побитий, лежака зірвано, скриню відчинено. Усі харчі щезли. Нестор кинувся до сараю й обімлів. Дошки правої стіни виламані, там зяяла темна дірка. Він просунув туди руку — порожньо. Це була схованка, де чоловік тримав мішок із пшоном. Єдине, що лишилося в нього з запасів. Нестор шарудів там рукою, мов хотів знайти в порожнечі звичну на дотик мішковину. Нічого не було.

Дещо пізніше він пройшовся по всьому двору, роздивляючись кожен кут. Ось там сховав на чорний день трошки сала, поклав його в глечик і запечатав. Потягнувся рукою — голо, як коліно. А отам — глечик зі смальцем. Теж пропав. Він метався сюди і туди, і лише зараз зрозумів — у нього нічого не залишилося.

Нестор вистрибнув на двір, хотів був бігти світ за очі, але тут зіткнувся з Мачулою. Він повільно проходив мимо, його пом’яте обличчя мало ознаки найміцнішого похмілля. Комуніст похитувався, озирався навсібіч, неначе намагався зрозуміти, де він знаходиться.

— Е-е-е, — промекав він.

— Ти… Як… Що трапилось? — спитав Нестор.

— Де? — п’яно відповів питанням на питання Мачула.

— Чому мою хату пограбовано? Хто це зробив? — продовжив Нестор.

— Ким? — знову тупо повторив представник влади.

— Хто це зробив? — закричав Нестор.

Тут Мачула на мить прийшов до тями; він нарешті роздивився розгніване обличчя свого співбесідники, а тоді всміхнувся.

— А! То ти про свою хату?! Голова наказав. Аби ти пельку стулив, — відповів комуніст. Він знову роздивився колгоспника, плюнув — невдало, так що білий згусток слини лишився висіти на губі; лайнувся, витерся рукавом і побрів далі. А Нестор лишився стояти серед вулиці з відкритим ротом.

Момент убивства він пам’ятав неясно. Наче ось він стояв із сокирою, а потім раз! — його обдало кров’ю, жертва повалилася, а нападник помчався по вкритому снігом городу. Тепер він ховався за сараєм і міркував, як бути. Потім обернувся, обійшов споруду та вийшов з іншого боку до Федотової хати. Це була задня частина його двора, звідки відкривався прохід на город, притулу на краю ділянки й праворуч — нужник.

У засідці Нестор пробув біля години. Він змерз, постукував ногою об ногу, тер долоні. Йому хотілося лише одного — сказати, що він не хотів цього. Розум потьмарився, нічого в нього не лишилося. Просто лягай і помирай. Принижений, голодний, загнаний… Хіба слова не для того, аби їх говорити? Найголовніше бажання людини — бути почутою. Тільки так можна принаймні якось полегшити душу.

Тут із хати хтось вийшов; з’явилася чоловіча фігура. Нестор придивився: Федот! Він пірнув уперед, пригинаючись, як під обстрілом. Коли до цілі лишилось із десяток аршинів, Шевченко зник у нужнику. Довелося ще трошки почекати, поки висока фігура не з’явилася знову.

— Федоте! Федоте! — гукнув свого приятеля Нестор.

Той озирнувся, побачив сусіда, що нахилився аж до землі.

— Ти чого тут? Що трапилось? — здивувався Шевченко.

— Така оказія. Він усе в мене забрав. Я не втримався.

— Ти розумієш, що тебе шукають?

— Так, так. Я розумію… Просто… не зміг… Я не бажав…