Розділ «Рем як «Ремінгтон»»

— Что вам от меня надо? — видавив він крізь червону солону субстанцію в носоглотці.

— Имя?! Фамилия?! Позывной?! С каким заданием отправили?!

Рем виплюнув згусток крові.

— Твою мать! — почув він і отримав ляпас. — Ты смотри, куда плюешь!

Видно, плювок влучив у когось із дізнавачів. Але побажання було відвертим знущанням: на очах у Рема, як і раніше, лишалася пов’язка зі скотчу.

— Говори!

На південь від Дебальцевого стояв загін російських морпіхів. Їх направили сюди з Мурманська. Рем отримав завдання приєднатися до добровольчого батальйону, вивчити ситуацію і висунутись у тил ворога. Його ціллю мав стати командир морпіхів, етнічний українець, який погодився за дуже великі гроші повоювати на своїй історичній батьківщині. На час бойового виходу Рема обіцяли підсилити двома досвідченими спецназівцями, тож їхню групу можна було назвати снайперською трійкою. Але до цього не дійшло. А тепер, коли стало зрозуміло, що завдання так і лишиться невиконаним, він знав, що розповідати про нього не варто за жодних обставин. Інакше поб’ють до смерті. Краще перетерпіти такий біль, пам’ятаючи, що, хай яким сильним він буде, у разі зізнання він виявиться смертельним.

Рем придумав собі ім’я і пояснив, що він звичайний волонтер, який возить на фронт зразки стрілецької зброї. Іноді віддає її, а іноді продає військовим за цінами, нижчими від ринкових. Побиття припинилось, його відправили назад, у нестерпно тісну комірчину. Після мук затхлий запах випорожнень здався йому ознакою спокою. Як то кажуть, у спокійній, дружній атмосфері.

Але спокій тривав недовго. Той, котрий старший і розумніший за його дізнавачів, вислухавши результати допиту, слушно вирішив, що бранець бреше, і наказав своїм підручним бити захопленого чоловіка доти, доки він не розповість усю правду про завдання.

А Рем вирішив правди не казати. Тож йому вигинали руки за спину, зв’язували ременем і підвішували до стелі. Поки він кричав, його били по ребрах. У підвішеному стані тримали недовго, але повторювали катування кілька разів на день. Крім цього, його роздягали догола і клали на панцирну сітку, до якої підводили струм. Залежно від того, як інтенсивно він кричав, збільшували силу струму, а коли замовкав від безсилля, змінювали покарання на різки з горілкою. Пруття, вимочене в міцних напоях, розтинало тонку шкіру до крові з першого удару і залишало сліди на спині, схожі на червоні поля в зошиті першокласника.

— Жалко на него водочку тратить! — казали бойовики.

І при всьому цьому розмаїтті його не припиняли бити по голові. Це тривало три дні без перерв. Кілька годин сну в смердючій комірчині не рахувалися. Навіть коли він забувався коротким і тривожним сном, все одно відчував дедалі дужчий біль. Найбільше боліло в голові, і нікуди не щезали вогняні кільця перед очима. Але на третій день тортур вони чомусь зникли.

Коли з голови зняли скотч разом із прилиплим волоссям, він зрозумів, що осліп. Він отримав легкий, майже дружній підбадьорливий запотиличник. Голова сіпнулася вперед і назад. Але це не змінило нічого. Його оточувала темрява, і він не бачив облич своїх мучителів. Розрізняв тільки їхні голоси.

— А что у него с глазами? Типа как стеклянные, что ли.

— Не знаю. Может, выделывается. Эй, лупоглазый, ты решил приколоться?

— Хорош его бить! Он, по ходу, не видит.

— Типа как?

— Типа не видит ничего. Типа слепой.

Він сподівався, що коли біль мине, то зір повернеться до нього, але він не повертався так швидко, як хотілося б, і Рема відправили до лікарні. Тепер він лежав на ліжку в невідомому місті і думав про те, що й по цей бік лінії фронту люди вміють виявляти співчуття. Чиясь дбайлива рука поправляла свіже простирадло на його грудях, а він слухав і радів крикам поранених. Гуркіт коліс важких каталок, скрипучих, як плітки старих медсестер, наповнював його серце життєвою силою. Лікарняні звуки давали йому надію на те, що тортури більше не повторяться.

Рука ще кілька разів за перший день, проведений у шпиталі, торкалася його чола. Потім жіночий низький голос просив його повернутися на живіт.