Розділ «Рем як «Ремінгтон»»

З нього зняли шапку та обмотали голову скотчем так, що липка стрічка боляче тиснула на очні яблука, а перед очима на чорному тлі стояли такі яскраві помаранчеві кола, що обпалювали свідомість. Десь на потилиці свербіла шкіра, йому здавалося, що під скотчем повзе підступна мураха. Змахнути її звідти не було ані найменшої можливості. Зв’язані руки. Тонкий пластиковий шнурок бойовики примотали так по-звірячому, що шкіра почала кровоточити, а кисті стали фіолетовими. І ця мураха все повзла.

Але він зумів пересилити біль. Перемкнути свідомість на абстрактні думки. Цієї науки його непогано навчили.

Рем спробував зорієнтуватися, куди його везуть. Ного взяли в найпівденнішій частині дебальцевської «кишені». У цьому напрямку українські війська пробивалися до кордону й зупинилися за Дебальцевим, оточені з трьох боків сепаратистами та регулярною російською армією. Дорога, якою намагалися заволодіти обидві сторони бойових дій, вела в бік Красного Луча і далі, до російського кордону. Якби її вдалося захопити, то всі зв’язки з Луганською та Донецькою «республіками» були б перекриті. «Ми змогли б нарешті розрізати Лугандон!» — казали командири. Але зробити це поки не виходить.

І ось Рем із боляче здавленою головою та незрячими очима намагається вирахувати, куди його везуть. Машина їде вглиб території, підконтрольної бойовикам. У бік Красного Луча. Там його не залишать, це точно. Повезуть до вищого командування камарильї. Надто дорогу рушницю знайшли в заручника. Підозріло дорогу. Якщо автомобіль поверне праворуч, то Рема везуть у Донецьк. Якщо ліворуч — то в Луганськ.

Дорогою машина зупинилася. Бічні двері з гуркотом від'їхали вбік і знову зачинилися. У цей момент усередину ввірвався шум великого населеного пункту. «Не мегаполіс», — аналізував Рем характер урбаністичних звуків. У мегаполісі інтенсивність шумового тла така, що іноді не розрізняєш звуків окремих машин. Тут же Рем міг не тільки розрізнити звуки машин, але й визначити їхні марки. І відстань до них.

У місті простояли близько години. «Злісне, вочевидь, містечко, — сумно констатував про себе бранець. — Тут усі проти нас». Чому, здогадатися нескладно. Бойовики лишили його в машині самого, не подбавши про охорону. Вважали, що тут ніхто не допоможе втекти заручнику, хай навіть і такому важливому, як Рем.

У тиху утробу машини знов увірвалися шум міста та лайка бойовиків. Вони отримали наказ їхати далі, і це їм не дуже подобалося. Машина за містом звернула ліворуч. Рем зрозумів, що його везуть до Луганська, і трохи заспокоївся, ніби розуміння, у який пункт прямує транспорт, вселяло надію на швидке звільнення. Але насправді його муки тільки починалися. «Усе буде добре, — твердив він. — Слова матеріалізуються». Щоправда, коли це станеться, він не знав. Треба було взяти себе в руки, от і все. Думати про щось хороше навіть у такій майже безнадійній ситуації.

Водночас йому й не сподобалося, що везуть до Луганська. Із двох варіантів цей був гіршим. У Донецьку було повно російських ФСБшників. Вони не мали зайвих сантиментів до ворога, але при цьому були професіоналами, навченими одержувати інформацію від супротивника. Принаймні вони віддали б перевагу розмові над примітивними тортурами. А в Луганську публіка була місцева, менш освічена. Відповідно, свідчення в ЛНР воліли вибивати, а не отримувати. Били луганські бойовики дуже жорстоко, ламаючи й калічачи полонених укрів.

Через кілька годин його довезли до Луганська. Цілу дорогу бойовики мовчали. Він навіть устиг трохи розслабитися, подрімати. І прокинутися від різкого крику.

— Ану вставай! Конечная!

Йому боляче заламали руки за спину й потягли вгору сходами всередину невідомої будівлі. У приміщенні було багато людей. Він постійно натикався головою на чиїсь животи, обвішані військовою амуніцією.

— Куда прешь! Не видать, что ли?

Він через стрічку скотчу не бачив. Але людей, на яких він налітав, як куля на кеглі, не цікавило, що пре він не з власної волі, а з волі дужих молодиків, котрі скрутили йому руки.

— Давай вниз!

То був наказ, і він зрозумів, що його ведуть у підвал. Два сходові прольоти по одинадцять сходинок. Точно як у його старій школі, побудованій у тридцять восьмому році, наскільки пам’ятав Рем. Отже, це колишня школа, а якщо не школа, то якась будівля, що має офіційне призначення. У Луганську, реліктовому місті, що не бажало сміючись розлучатися зі своїм радянським минулим, таких будівель повно.

— Стоять!

Його впритул поставили до шорсткої стіни, що пахла старою олійною фарбою. Загримотів ключ у замку. Важко рипнули двері. Його заштовхнули в кімнату з затхлим повітрям. Знову дзенькнув метал замка, відрізаючи шлях назад.

— Здесь пока посиди!

Сидіти не було на чому. Рем із зв’язаними руками здійснив тур периметром кімнати і не виявив жодних меблів. Комірчина виявилася не більшою за старий ліфт. Він натрапив на якісь палиці, звалив їх, і вони з гуркотом упали йому під ноги. «Швабри чи що?» — здогадався Рем і зрозумів, що перебуває в підсобці, де складають свої інструменти прибиральниці. А слідом за швабрами покотилися й пластикові пляшки. Миттю комірчину заповнив їдкий запах старої сечі, і Рем зметикував, що до нього тут когось уже тримали — приміщення не вперше використовують не за призначенням. А невдовзі його вивели на допит. «На дізнання», — як гучно називали подальшу процедуру його тюремники.

Дізнання почалося з побиття. Били його по голові, не знімаючи скотчу, і то так сильно, що перед очима стояли вогняні кола. Люди, котрі били Рема, після кожного удару кричали «Говори!», але було абсолютно ясно, що навіть після зізнання побиття не припиниться. Тому снайпер терпів і чекав. Години через півтори його мучителі втомились, але в голові у Рема боляче гуло. Він був наче дзвін, у який старанні дзвонарі били, били, потім стомились, а дзвін продовжував вібрувати й гудіти. Ну що ж, настав час щось сказати.