Розділ «Рем як «Ремінгтон»»

Він обережно запитував своїх друзів, чи не бачив його хто-небудь на рашистському телебаченні, поки він був у полоні, і друзі відповідали заперечно. Він поступово перестав думати про полон і про своє каліцтво, що так круто змінили його життя. Він був при ділі. На роботі. І це головне.

Спецслужби ним активно цікавились, і він не відмовлявся від виснажливих бесід, усвідомлюючи, що розумний слідчий зможе витягти з нього щось таке, що він сам лишив би поза увагою. Він хотів, щоб розказане ним зберегло життя тим, хто йде на фронт після нього. Замість нього. І заради цього готовий був до багатогодинних розмов у накуреному кабінеті.

Він говорив і про Машу. Детально, як і про все, що пережив у Луганську. Але якось відсторонено. Нічого, абсолютно нічого особистого.

А потім з’явилися вони, люди з телепередачі. Телевізійні хлопці шукали саме його. Сказали, що розслідують катування та інші порушення Женевської конвенції, на яку було глибоко наплювати сепаратистам. Його дуже сильно й наполегливо попросили прийти у прямий ефір. «Ліпше, ніж на вашому прикладі, — сказали, — ми не проілюструємо нелюдськість і героїзм цієї війни». Йому пообіцяли, що його інтерв’ю обов’язково побачать у Європі та Сполучених Штатах, і, жахнувшись, світ нарешті повірить, що в нас іде війна, й допоможе її виграти. Інтерв’ю вийшло дуже вдалим. Це був телеміст із американськими конгресменами, у багатьох, як зауважив оператор, під час розповіді про тортури біліли кісточки на сухих руках і блищали вицвілі літні очі. «Програма була цікавою, корисною. І дуже вчасною», — так сказав режисер, який випускав ефір.

Маша програму не бачила. У Луганську відключили українське телебачення. Але зміст інтерв’ю їй дуже детально переказав безжальний власник командного голосу і важких черевиків, котрий навідував якось Рема в палаті.