Розділ «Рем як «Ремінгтон»»

Через кілька годин його поклали на каталку й вивезли в коридор. Він відчував, як щоразу, коли хто-небудь проходив повз, простирадло на його обличчі ворушилося від подиху вітру.

Потім хтось із рішучістю тореадора схопив ручки каталки, як бика за роги, і штовхнув її уперед. Він чув, як за ним зачинилися двері і, смикнувшись, ліфт повіз його вниз. Виштовхавши його в лікарняний двір, міцні руки за допомогою ще однієї пари менш міцних рук затягли його всередину чогось тісного, жорсткого й залізного. Він устиг лише ковтнути трохи свіжого повітря, що обіцяло близькість волі; але метал дверей глухо клацнув, і машина, в якій він опинився, рушила з місця. За звучанням мотору й за неповторною тряскою він безпомилково впізнав армійську «таблетку» — старий медичний мікроавтобус, що в ньому було передбачено все, крім зручності для пасажирів та пацієнтів. Рем не знав, хто його везе. Він не чув голосу Маші, але знав, що вона тут. Водій, судячи з голосу, літній поступливий чоловік, питав: «Сюда?», «Вот туда?», «Налево?», «Снова налево?» Той, хто показував дорогу, мабуть, робив це знаками, мовчки.

— Стрелять не будут? — почув Рем, і після паузи, коли водій отримав ствердний знак, знову долинуло з переднього сидіння: — Хорошо.

Рем навіть устиг задрімати, незважаючи на тряску, а прокинувся від криків: «Стій, стій!»

— Шановний, ви що, не вмієте читати? Стій. Чекай на команду військових. Потім вирушай, — спокійно відчитував водія незнайомий чоловік. — А то я ж можу з переляку зіпсувати вам фари.

«Наші!» — радісно забилося серце в грудях у Рема від відчуття свободи. Вона вже була близько.

— Що там у вас? — запитав військовий на блокпосту.

— Раненый! — сказав водій. — Ваш раненый!

— Паша! — крикнув військовий комусь. — Тут поранений! Кажуть, наш!

За хвилину Рема знову клали на ноші, витягали, перевантажували й знову завантажували. Рятівний метал військових «медичок» гуркотів по-домашньому, обнадійливо, і голоси людей, які метушилися навколо нього, звучали, як хор, що виконував найприємнішу музику на світі — марш свободи.

І в цій радісній метушні він відчув тепло рук на своїх грудях. Знайоме тепло долонь.

— Никому не говори, кто тебя вывез. Никому и никогда. Иначе они сделают со мной то, что хотели сделать с тобой.

Вона шепотіла йому це на вухо, а він відчував на щоці її дихання.

— И с врачом. И с водителем.

Він не зовсім уловлював зміст того, що вона казала. Вірніше, зміст Рем якраз розумів, а от окремі слова розібрати не міг. Близькість волі п’янила його.

— И запомни. Я люблю тебя. Люблю. Тебя. Одного.

Вона швидко притулилася до нього, натиснувши долонями на його груди. На теплій шкірі її щоки залишалася волога доріжка від сльози. Він подумав, що в неї з’явиться подразнення від його щетини.

— Я тоже. Люблю тебя. Машенька, — уривчасті, як текст телеграми, слова несподівано легко злетіли з його вуст. Але він не знав, чи почула вона їх. Він більше не відчував ні її шкіри, ні теплої сили її долонь. Вона пішла. А її місце у свідомості дуже швидко заповнила свобода. Довгоочікувана й несподівана суперниця, з якою не варто змагатися жодній жінці у світі, хоч як сильно вона старатиметься зробити чоловіка щасливим. І Рем майже миттю забув, хто йому цю свободу подарував.

Минув місяць. Його рани остаточно загоїлися. Зник біль. Але зір так і не повернувся. Він учився жити в темряві й сприймати світ на слух. І цей світ звуків виявився чеснішим, ніж світ візуальних образів. Він чув — буквально чув! — де проходить межа між правдою і брехнею, вловлював різноманіття інтонацій розмов, на що раніше не зважав. Утім, добрий снайпер теж уміє слухати. А Рем іще недавно був добрим снайпером.

Йому хотілося бути потрібним, тому щодня його возили на полігон, де він спілкувався з тими, хто незабаром мав їхати на фронт. Він не міг більше демонструвати свої вміння, зате міг багато розповісти. Звуки й відчуття в роботі снайпера виявилися дуже важливими. Він вважав, що чинить правильно. Адже він нікому не давав обіцянку не воювати.