Розділ «До своїх»

— Візьми, візьми, — наполіг Лисий. — Знадобиться.

Спочатку вони йшли на повен зріст. Лисий, анітрохи не хвилюючись, пояснював, що в них є метрів вісімсот, доки вони доберуться до території, звідки їх зможуть засікти через прилад нічного бачення спостерігачі противника.

— Але там є незібране поле соняшнику, — весело заспокоїв товаришів офіцер. — Коли що, ми там сховаємося.

Поки йшли до соняшників, час тягнувся повільно-повільно, ніби неохоче. А коли бід ударів черевиками зашелестіли стебла, виявилося, що пусте зоране поле вони пройшли-пролетіли швидко й непомітно для себе.

— Тихіше, — сказав Лисий. — Тут можуть бути їхні секрети. Нам зайвий шум не потрібен.

— А як ми тоді пройдемо через кущі? — здивувався Леопард.

— А ніяк, — передражнив його Лисий. — У соняшниках ховатимемося, якщо доведеться тікати. А так обійдемо зліва й доберемося до їхньої укріпки.

Незібрані зарості закінчились так само раптово, як і почались. Апостроф закрокував на повен зріст, обходячи кут соняшникового поля, і раптом упав як підкошений, боляче вдарившись обличчям об морозне поле. Це Леопард смикнув його за черевик.

— Лягай! — рикнув він на бійця. — Тут нас можуть побачити.

Розбиті губи боліли, але Апостроф анітрохи не розізлився на командира. Ввічливість та галантність не належать до чеснот, шанованих на фронті. Уся група рушила вперед по-пластунськи. Вони повзли один за одним, як зграя хитрих ящірок, намагаючись триматися краю поля. Крайні соняшники сухо шаруділи над ними, коли чиясь нога випадково торкалася міцних стебел. Але набагато частіше черевик товариша, який повз попереду, бився об кевларовий шолом того, хто позаду несанкціоновано набрав швидкість.

Зосередившись на собі, кожен, однак, вслухався в холодну ніч: побоювався пропустити момент, коли бойовики опиняться досить близько і буде чути їхні розмови. Першим почув супротивника Леопард. Люди у ворожому окопі розмовляли спокійно й чітко. Обговорювали порядок чергування, розуміючи, що важливо цієї ночі бути пильними.

«Щось не схоже, щоб вони були п'яні», — відзначив подумки Леопард. Він увімкнув тепловізор, хоча розумів, що випромінювання можуть помітити. Але що поробиш, треба було зрозуміти, що попереду. А попереду була стіна з бетонних блоків, складених у два яруси. Подекуди в стіні траплялися бійниці, з них у бік українських порядків злісно визирали стовбури великокаліберних кулеметів. Пройти ніяк.

Група підповзла до командира. Усі заговорили пошепки, по черзі. Влаштовувати дискусію, впираючись головою в шматок промерзлої землі, певна річ, не вельми комфортно, але, з іншого боку, коли поряд немає кращого дискусійного майданчика, то якось легше знайти спільну мову в суперечці. Надто коли тема стосується питання, йти чи не йти на кулемети. Леопард вважав, що треба йти. Капітан під псевдо Лисий доводив, що слід повернутися назад.

Вони шипіли один на одного в затхлій нічній тиші, ризикуючи себе виказати, доки Леопард не прошепотів:

— То чого ж ти пішов з нами, капітане? Якщо йти немає сенсу?

Капітан подумав. Він узагалі-то дуже швидко міркував. І хоча ясно розумів, що повзти на бетонні споруди доволі безперспективно, здогадався, що саме це й хочуть зробити його товариші з «Правого сектора». Якщо він відмовиться, вони все одно підуть уперед. А коли вийшов з ними, то з ними має й повернутися.

— Гаразд, хлопці, повземо далі. Тільки не подумайте, що злякався. Плюс?

— Плюс-плюс, — усміхнувся Леопард. — Я тут дещо роздивився. Нам треба доповзти до їхнього бруствера й рухатися вздовж нього. Там, праворуч, де закінчуються блоки, чорна пляма, і я думаю, що це болото. Я бачив його на карті. За болотом уже монастир. Тож хто бажає холодної освіжаючої ванни?

Кожен із групи розвідників засміявся. Але безгучно. Щоб смішок по-зрадницьки не злетів з обморожених губ.

— Тепер слухайте сюди, — продовжив командир. — Ми не знаємо, що там далі. Але наразі знаємо, як ми будемо відступати. Двоє мають залишитися тут, щоб прикрити наш відступ. Снайпер та картограф. Друг Варан та друг Есквайр. Ясно?