Розділ «До своїх»

Леопард зітхнув і відхопив шматок від окрайця свіжого чорного хліба. Повільно пожував, видно, збираючись із думками. Заповнив хлібом паузу в словах.

— Це були вони. Але нам казали, що сепари їх узяли вже загиблими. Це неправда. Їх уже потім зробили «двохсотими», я вас запевняю! Спочатку вони були «трьохсотими».

Він сипав цими «сотнями», як суддя вироками.

— Чому ти так вважаєш? — запитав Мозес.

— Та тому, що у Вікінга на горлі слід від дроту. Його душили, просто душили дротом. А Вовк весь ніби обпалений і такий понівечений, що навіть той сепарський лікар, який їх привіз, ховав від мене очі. Наш медик каже, що Вовка били. Дуже сильно били. А потім облили кислотою. Хотіли, мабуть, випалити тату з тризубом. Отаке.

Леопард замовк, і в підвалі стало тихо. Удалині почувся одиночний постріл гвинтівки.

— Так, — сказав боєць із позивним Біатлон. — Цього, в принципі, й треба було чекати.

— Так, друже Біатлоне, — погодився Леопард, — ми для них потвори, але кожен, хто йде в «Правий сектор», це знає. Чи не так?

— Так, — кивнув Мозес. — Нас у полон не беруть.

Уперше за всю війну люди, які сидять за столом, усвідомили, що означають слова «не беруть у полон». Вони не боялися йти в бій, але в миті, коли Леопард стримано розповідав їм про передсмертні муки товаришів, кожен у глибині душі злякався перспективи бути взятим у полон. І хоча ніхто з них не подав і знаку, Леопард відчув, як від прихованого сплеску страху повітря в підвалі стало густим і важким.

— Так, хлопці, я нагору, покурити.

Куріння, як і ходіння в туалет, було справою ризикованою, що вимагала певних навичок. Стояти на ґанку недобудови треба так, щоб не висовуватися з-за мішків, щільно наповнених піском. А цигарку тримати вказівним і великим пальцями, іншими прикриваючи зрадницький вогник, щоб не засік снайпер. На мішках біля попільнички лежала куля великого калібру, що влучила в бетон. Леопард сам поклав її туди як нагадування безтурботним курцям про постійну небезпеку. Щоправда, командир, бувало, й сам забував про те, що противник іноді підходить дуже близько до бази, на кількасот метрів.

Леопард видихав дим через ніздрі, як вогнедишний дракон. Так простіше було прогнати геть грудку сліз, що заважала говорити, думати й діяти.

Уранці вони мають виходити на посилення дев'яносто третьої бригади. Звісно, бійці «Правого сектора» були добровольцями й формально нікому не підпорядковувались. Але фактично вважалися дуже важливою складовою української оборони і, з огляду на це, будь-яке прохання про допомогу з боку військових сприймали як наказ. Тільки от Леопард відчував, що саме зараз, коли його люди дізналися про жахливу долю полонених побратимів, він не може наказувати. Просити — так, але не наказувати.

Коли він спустився, вони так само сиділи за столом і жували хліб. Бородаті дядьки з важкими, як гирі, ручиськами і з обличчями, ніби вирізаними з коричневого дерева. Чекали на нього, свого командира.

— Хлопці, ви знаєте, що нам треба підтримати дев'яносто третю, в них замало бійців, які знають місцевість за монастирем. Я не хочу наказувати. Не маю права, бо техніки в сепарів сила-силенна. Кажуть, десь саме там захована арта, треба це підтвердити. Отже, хто піде?

Мозес почухав руду коротку бороду.

— Ну, як треба, то треба, — сказав він спокійно.

Леопард зітхнув із полегшенням, не почувши й від інших ані слова заперечення.

— Тільки треба добре поїсти, хлопці, перед виходом, — із вдячністю в голосі сказав він бійцям.