Розділ «До своїх»

— Сепари, — луною відповів Мозес.

— Гей, колеги, а не можна тихіше? — долинуло до них з окопу.

Вони вийшли на передові позиції дев'яносто третьої бригади, добре замасковані і вдало розташовані. Упевнений голос командира армійської роти з позивним Лисий обіцяв кілька хвилин безпеки.

— Спускайтеся в окоп, колеги, — запросив їх Лисий, який щоночі перевіряв, чи його солдати не сплять на постах. Вони боялися свого капітана з круглим безволосим обличчям, як у казкового лиходія. Солдату, який заснув на посту, Лисий замість побудки міг заїхати по зубах, після чого сонливість як рукою знімало. Хоча Леопард і Лисий знали один одного давно, все ж довелося традиційно обмінятися паролями. Лисий був людиною старого армійського ґарту. Він поважав «правосеків» за відчайдушність і дисципліну, але водночас не був у захваті від їхньої надмірної свободи. «Людина зі зброєю має бути в армії, — сперечався він із Леопардом. — А ви хто такі? Ні армія, ні Нацгвардія. Ні авторитету, ні генералітету. Самі по собі, гайдамаки якісь».

Але зараз часу на дискусії на тему устрою армії не було.

— Чаю? — запропонував Лисий.

— Пили вже, — відмовився за всіх Леопард. — А ви тут гарно накопали собі.

Він із легкою заздрістю подивився на траншеї, що при тьмяному світлі зірок, здавалося, вели в нескінченні степи.

— А то, — погодився Лисий. — Ти ж знаєш, солдат або стріляє, або копає. Якщо ні те ні се, то в голову лізуть дурні думки, а в руки стакан із білою. Якось так.

Леопард усміхнувся. У «Правому секторі» проблем з алкоголем не було. На відміну від регулярної армії, про що він якраз хотів сказати своєму армійському колезі. Але раптом попереду, кілометри за три від окопів, запрацював кулемет.

— Вони сьогодні або п’яні, або дурні. Стріляють без причини в різні боки, — зауважив капітан.

— А ви відповідаєте? — поцікавився Мойсей.

— Ні, — сказав ротний. — Нащо світити свої позиції? А так ми знаємо, що в них перед монастирем.

— Так-то воно так, — зауважив Леопард, — але що далі, ви не знаєте. А нам треба саме туди, до монастиря.

Лисий пив чай із термокухля, спершись ліктем на станок автоматичного гранатомета. Він роздумав кілька секунд. Потім зник у бліндажі. А коли вийшов, то заявив:

— Добре, колеги, вони сьогодні п’яні, а я тверезий. Значить, збігаю туди з вами.

— А хто твоєю ротою покомандує? — усміхнувшись, запитав Апостроф.

Солдат — особливо якщо він безвусий, як Апостроф, — котрий звернувся до ротного на «ти», ризикував отримати зламану щелепу. Але Лисий був досить розумним, щоб визнавати іншу схему стосунків у суміжників. Вони навіть до старшого за віком зверталися фамільярно, лише додаючи традиційне слово «друже».

— Мій заступник, — сказав ротний. — Я його вже розбудив. І, до речі, Леопарде, візьми «Муху» на плече.

Офіцер простяг зелений тубус одноразового гранатомета, ще один закинув різким рухом собі на спину. Але «правосек» здивовано знизав плечима, мовляв, навіщо мені ще цей тягар.