Розділ 8

— Хто? — не зрозумів Данько.

— Той самий тип, я щойно про нього згадував! Слухай, це ж ти мене повчав, що моряки не плавають, а ходять?

— Вивчив, бачу, — відгукнувся хлопець і поплескав долонями по мокрих стегнах. — Ну ви даєте, гості дорогі! Жаль, ніхто не повірить, коли розкажу!

— Ти про що? — Богдан удав, що не розуміє.

— Ой, вимкни дурня! — носань щиро реготнув. — Не знаю, для чого вас сюди понесло. Собаки ж могли загризти. Я пізно побачив. Волав-волав, щоб попередити. Не чули хіба?

— Мабуть, здалеку кричав, — припустив Данило. — Але якщо так далеко, як ти міг нас угледіти? Соколине око — це про тебе?

— Ні. Мене, до речі, Павлом звати.

— Паша, значить, — кивнув Богдан.

— Краще — Пава, — поправив його човняр. — А про те, як побачив, — то в мене ось!

Нахилившись до човна, Павло витяг і показав усім новенький потужний морський бінокль.

— Моя мрія!

Богдан неквапом наблизився, потиснув спершу руку новому знайомому, потім попросив:

— Даси глянути?

— Дивись! — Павло великодушно простяг йому оптику.

Богдан узяв так обережно, ніби прилад був зроблений з тонкого скла.

— Та не бійся ти! Це морський бінокль, дуже потужний, — охоче пояснив Павло, не приховуючи хвалькуватих ноток у голосі. — Водостійкий, навіть під час зливи видимість чітка! Про шторм уже мовчу…

— Випробовував при штормі? — запитав Богдан.

— Він у мене недавно. Ще встигну. Правда, — тут же обмовився носатий Пава, — з таким човном я шторму не витримаю. Але мрії збуваються, як учив один мій старший друг. Про бінокля мріяв, навіть у снах його бачив. Якось поїхали з батьками до Києва, надибав там спеціальний магазин, військово-морський…

— Чому військово-морський? — не зрозумів Данило. — Де це у нас такий є?

— З Києва? — тут же запитав Паша.