Розділ 13

У якому можна переконатися, що адмірали зовсім не такі, якими їх уявляють

Давайте поки лишимо хлопців у човні там, куди вони самі, з доброї волі запливли.

Не тому, що закони жанру вимагають зупинитися на найцікавішому місці історії, щоб нагнати жаху та створити напружену інтригу. Загалом такі прийоми існують і успішно використовуються, але не в нашому випадку. Справа в тому, що в цей самий час на березі почали розвиватися події не менш, а, можливо, навіть набагато важливіші й драматичніші, ніж у нетрях Храмової бухти. І ти, читачу, про них повинен знати.

Отже, щойно човен з хлопцями зник за Корабельним мисом, стало Галці та страусові сумно. Не через те, що друзі ось так узяли та й пішли на пошук пригод без них, чого раніше ніколи не траплялося. Навпаки, Галка була розумною дівчиною, оцінила ситуацію і дійшла єдиного мудрого висновку (хоч і доклала зусиль, аби не показати хлопцям своєї на них образи, бо ж насправді надувати губи не було причини) — правильно, в принципі, вирішив Данько Лановий.

Навіть якби місце в човні знайшлося для неї, худенької, Футбола все одно довелося б лишати на березі. Домовитися з примхливим, хоч і вірним птахом, їй би не вдалося. Дякую гарно, вже були схожі випадки. Спершу страус ніби погоджувався, а потім показував характер, і спекатися його не було можливості. А тут ще й вода, якої Футбол боявся. Знає цибатий птах — той, хто забігає від нього в воду, боїться його, ховається. Якби це зробили Данило з Богданом, ще нічого, адже Галка, найвірніший друг, все одно лишалася б із ним. Проте коли вже дівчина з кісками попливе від нього водою, і не просто відпливе трошки від берега, як на пляжі, а сяде в човенце, махне рукою і зникне з очей, Футбол цілком може подумати: зрадили його ні за цапову душу.

Вже встигла Галка вивчити психологію свого африканського друга досконало, книжки навіть відповідні читала, розуміла страуса без слів. І зараз зовсім не перебільшувала в своїх прогнозах: так, Футбол вирішить, що від нього відвернулися всі, що не потрібен він нікому, а які це матиме наслідки — хто знає. Плачевні, не інакше. И не лише для страуса.

Тож вирішила Галка не сильно ображатися на друзів. Так, лише для порядку, аби зовсім не розслаблялися й відчували десь трошки провину за свої слова та вчинки. Іншого виходу, ніж лишити її з Футболом на березі, таки справді не було. До того ж проглядався ще один момент: ніхто не знав, куди й для чого подалися Данило з Богданом. А як не повернуться? День поволі, але все ж повертає до свого закінчення. А раптом до заходу сонця їх не буде? Треба піднімати тривогу, бігти в селище, кликати на допомогу.

Не хотілося дівчині, аби аж до такого дійшло. Та одному Богу відомо, на що може перетворитися їхня ризикована морська подорож.

Думаючи собі так, Галка знічев’я прогулювалася берегом, заклавши руки за спину. Страус точно наслідував її, навіть намагався потрапити своїми цибатими ногами в такт її крокам. Так міряли вони берег, очікуючи невідомо чого. Та досі нічого не траплялося, хіба що з’явилися на віддалі двоє собак із побитої зграї. Футбол ніби відчув їх — повернув у той бік голову, і пси тут же забралися геть.

Більше нічого не порушувало тишу й спокій, що огорнули місцевість довкола кладовища кораблів. Та не довго так тривало — враз вітер доніс до Галчиних вух звук наближення машини. Повернула дівчина голову на звук, страус зробив за її прикладом те саме. Шум стрімко наближався, і ось до мису підкотила вантажівка. Але не велика, брудно-зелена, з відкидним дерев’яним кузовом чи запнутим брезентом верхом. Ні, побачила Галка компактний білий автомобіль, відкрита задня платформа мала невеличкі борти. Попри зовнішню солідність машина нагадувала дитячу іграшку, просто збільшену з примхи якогось доброго чарівника.

Не гралася дівчина машинками, так само не гралася солдатиками, взагалі не бавилася у війну. Не дівчача це справа — воювати, навіть коли це лише ігрища. Та все ж таки дещо знала. Зокрема, що такі ось машини називаються пікапами. Або, як частенько кажуть знайомі її батька, пікапчиками.

Скрипнули гальма. Зупинився білий пікап. А з кабіни, з місця біля водія, не вийшов — легко вистрибнув високий засмаглий блондин. Ніби з журнальної картинки зійшов. Риси обличчя правильні, дівчата в будь-якому віці такі речі помічають. М’язи на руках не бугряться, та чоловік від того слабшим не виглядає. Навпаки: скроєний доладно, міцно, стрункий і рухливий. Темні окуляри закривають очі, стрижка коротка й акуратна. Головне — пасує до пікапчика, весь у білому. Біла сорочка з короткими рукавами дбайливо випрасувана. Білі штани з напрасованими стрілками. Туфлі теж білі, навіть трошки прибережного пилу на носаках не помічено.

Хоч був прибулець без головного убору, та й взагалі жодних опізнавальних знаків, однак Галка відчула і одразу зрозуміла — перед нею військовий. Офіцер, до того ж — морський офіцер, та ще й не молодший, навіть не середня ланка. Капітан першого рангу щонайменше.

— Здоров’я бажаю, юна леді! — сказав чоловік у білому.

— Доброго здоров’я і вам, — відповіла чемно, тут же додавши: — Тільки я не леді, мабуть.

— А хто? — щиро, зовсім не награно здивувався білий незнайомець.

— «Леді» — незвично якось звучить, — призналася дівчина. — Якщо на те пішло — хай краще вже панна буду.

— Панна? — перепитав чоловік у білому, не перестаючи дивуватися. — Ви полька?

Тепер прийшла Галчина черга дивуватися.

— Чому — полька?