Розділ 30

Сумний, бо доводить: за радістю перемоги часто приходить горе втрати

Спинився корабель.

Навіть дуже різко — наказ адмірала виявився для команди справжньою несподіванкою. Палубу труснуло. Галка з незвички ледь втрималася на ногах. Встояла тільки тому, що в останній момент ухопилася двома руками за грати найближчої порожньої клітки. Звірям же — хоч би що. Розігнавши людей, горили, ведмеді, вовки, баран з вівцею та страуси цілковито заволоділи центральною частиною палуби військового судна, хоча й зовсім не усвідомили, яку важливу місію виконали щойно.

Кашкетові таки вдалося під час раптової зупинки «Ковчега» вибратися рачки уздовж палубного борту подалі від баранячих рогів. Та Футбол, хоч би який був радий бачити свою родичку на свободі, все одно не відпускав від себе військовополоненого — адмірала Союзова. Щоразу грізно наближався до ворога, коли той намагався кудись відповзти. Сам же Союзов мав вигляд далеко не загрозливий, це вже не був суворий морський вовк, бо на борту були вовки значно вправніші й напевне суворіші. Адмірал Союзов лежав на палубі жалюгідний, з ненавистю дивився на звичайного африканського птаха, від якого зазнав такої нищівної поразки. До того ж — фактично на очах не просто своїх підлеглих, а й худенького й слабкого з вигляду дівчиська з кумедними кісками.

— Чого тобі ще треба? — прохрипів він. — Чого вам усім ще треба, кажи? Ти тут єдина можеш говорити.

— Можу, — легко погодилася Галка, тримаючись за грати. — Але не надто хочеться, пане адмірале. Мені здається, що тут незабаром будуть люди, які говоритимуть з вами охочіше. Та й ви не матимете права мовчати.

— У мене завжди буде таке право! — огризнувся адмірал. — Що ти розумієш? Про яких людей кажеш?

— А он туди гляньте, — Галка кивнула кудись йому за спину. — Нічого, не бійтеся, Футбик не зачепить, поки ви смирний.

Обіперся адмірал руками об палубу, підвівся трохи, мов побитий пес, зиркнув туди, куди дівчина показала. І побачив у той момент, коли «Ковчег» розвертався: просто перед ними, з того боку, звідки вони трошки більше години тому вийшли, стрімко наближалися два великих військових вертольоти. Йшла пара розгорнуто, злагоджено, аби взяти корабель-порушник згори в лещата. Гойднулася палуба ще раз — і тепер роздивився Союзов, що й з моря його наздоганяють — на перехват іде прикордонне судно.

— Звідки вони всі тут взялися? — буркнув він.

— Звідки саме — не знаю, — пояснила Галка. — Але поки ви займалися своїми справами, я послала повідомлення на номер тата нашого з Футбиком друга — Ланового-старшого. Це в нас такий зв'язковий телефон. Просто й коротко дала зрозуміти: ми в біді, крейсер «Ковчег». Ось і все, на більше часу не вистачало.

— Значить, — адмірал аж задихнувся від люті, остаточно прозрівши, — ти гралася зі мною. Та і чого тільки зі мною? Ти з усіма нами гралася з самого початку? Це в тебе хід такий був? Для того й проникла на борт?

— Так точно, пане адмірале Союзові — Галка блазнювато відсалютувала, а Футбол, підтримуючи подругу, клацнув дзьобом і підстрибнув, давши зрозуміти полоненому: все, мовляв, під контролем.

— Хіба повідомлення не можна було послати з берега, раз ти вже задумала нас зрадити?

— Ну, давайте з самого початку, — і дівчина відпустила від клітки одну руку, бо корабель уже не так хитало, загнула вказівного пальця. — Зрадив усіх Павло, продався вам за бінокль і човен. Я ж нікого не зраджувала. Робила те, що мусила. Тепер, — вона загнула середнього пальця, — якби я лишилася на березі, то ніяк не змогла б попередити наших. Попередити Данилового тата? Подзвонити, все йому розказати? Це буде довше, ніж ваш корабель перехопить «Рибку» й заволодіє скарбом із «Сома». Так, у всякому разі, мені здалося. Тому, — загнувся безіменний палець, — я сама влаштувала вам пастку. Точніше, дала приманку, на яку ви клюнули, — свого друга птаха, на якого ви аж облизувалися. Вибач, Футбику, я тебе використала.

Не відомо, чи зрозумів Футбол точний зміст її слів чи ні, та все одно приятелька говорила до нього, і він у відповідь дружньо клацнув дзьобом.

— Троянський кінь, — вичавив із себе Союзов. — Точніше, троянський страус.

— Так, я читала цю давньогрецьку легенду. Як воїни-данайці подарували своїм обложеним у Трої ворогам дерев’яного коня. Всередині цього коня сиділи озброєні воїни. Коли місто поснуло, хитруни вибралися з дерев’яного коня назовні і вдарили з тилу. Так була взята Троя. Але мій страус навіть сильнішим за ватагу воїнів-данайців виявився, хіба ні? Це вам, до речі, ще один палець.

Галка промовисто загнула мізинець.

Судно тим часом рухалося зворотним курсом. Звірі й досі вільно гуляли палубою. Страус походжав з виглядом абсолютного героя дня. Навіть перестав зважати на полоненого. Йому було досить того, що адмірал напівлежав, Галка була на достатній від генерала відстані, а сам він, страус, — поруч, між ними. В разі чого Союзов не встигне заподіяти дівчині шкоди.