Розділ 12

У якому наші герої не почуваються героями, запливши в лігво невідомого чудовиська

Пава прилаштував весла у пази по бортах човна.

Богдан, відчувши потребу показати силу, відразу примостився біля правого. Знизавши плечима, Павло сів з лівого боку, Данило тим часом перебрався на ніс.

— Раз-два — взяли! — скомандував човняр.

Взяли-то вони взяли, але й тут не слава Богу вийшло.

Богдан Майстренко хоч і був спортсменом і капітаном футбольної команди, жодного разу весла в руках не тримав. Це лиш так здається, що діло нехитре.

Насправді Пава зі свого боку занурив весло у воду, Богдан — зі свого, кожен заходився гребти, і в підсумку човен замість сунути вперед закрутився на одному місці.

Зрозумівши, що сталося, веслярі визвірилися один на одного.

Данило знову втрутився.

— Так ми нікуди не допливемо! Давайте на раз-два, по команді!

— А чого ти тут командуєш! — обурився Богдан. — На, сам сядь, спробуй!

— Навіть якщо я спробую, все одно веслувати треба узгоджено, — сказав Данько терпляче. — Не хочеш моїх команд т командуй сам собі!

— Пацани, давайте простіше зробимо! — втрутився Пава. — У мене самого гребти краще виходить, ніж у вас обох. Сидіть собі пасажирами, я впораюсь нормально.

Щойно Павло сам узявся за весла — діло пішло краще. Човен не швидко, але плавно і впевнено почав рухатись уперед, до кінцевої мети. За часом ніхто з хлопців не стежив. Та коли запливли в обійми Храмової бухти, сонце, що висіло над головами, коли відійшли від берега, тепер світило кожному з них у праве око. Годину пробовтались, як не більше.

Запливши глибоко в бухту, човен водночас заплив у тінь — вершина гори тепер нависала просто над ними, затуляючи промені. Враз стало прохолодно й трошки лячно. Взявши праворуч, Пава наблизив човен до кам’янистої стіни, тепер хлопці могли триматися за вологе каміння руками. Перехопивши ліве весло двома руками, Павло повільно повів човна вздовж стіни, запливаючи дедалі більше вглиб бухти.

Чи то справді перетнули вони невидиму межу в інший світ, чи дійсно тут атмосфера сприяла певним відчуттям, — так чи інакше, принишкли всі троє. Забули про недавні суперечки, навіть пригнулися, не змовляючись. Моторошно довкола. Тихо й страшнувато. Вода й та якось лиховісно хлюпає об каміння.

Зробивши черговий, надто сильний гребок веслом, Павло мимоволі прискорив човна. Мить — і запливли вони в суцільну темряву. Зникли позаду обриси берегів і кам’янисті краї бухти.

А просто перед ними відкрився темний, аж до густого, вхід — підводна печера.

— Ух! — видихнув Богдан. — Це що таке?

— Не знаю, — так само пошепки відповів Павло. — Кажу ж — ніколи сюди не запливав. Люди теж нічого не…