Розділ 4 Майдан 2.0

Майдан 2.0

У другій половині четверга 21 листопада 2013 року — рівно за тиждень до початку 3-го саміту ЄС «Східне партнерство» у Вільнюсі — прес-служба прем’єр-міністра України Миколи Азарова оприлюднила розпорядження про призупинення підготовки до підписання угоди про асоціацію із Європейським Союзом. «Призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та ЄС, Європейським Співтовариством із атомної енергії та їхніми державами — членами, з іншої сторони», — йшлося в документі. Свій наказ голова українського уряду мотивував потребою вжити заходів «щодо забезпечення нацбезпеки, більш детального вивчення й опрацювання комплексу заходів, які необхідно здійснити для відновлення втрачених обсягів виробництва та напрямів торговельно-економічних відносин із Російською Федерацією». У своєму розпорядженні Азаров також доручив Міністерству закордонних справ і Міністерству економічного розвитку запропонувати Європейському Союзу утворити спільно з Росією тристоронню комісію з опрацювання питань української євроінтеграції.

Прес-служба Миколи Азарова оприлюднила розпорядження в той момент, коли президент Янукович розповідав європейським журналістам у Відні про продовження євроінтеграційного курсу та європейські перспективи України.

Відразу після того, як озвучене Азаровим рішення українського уряду з’явилося на офіційній сторінці Кабміну, президент Росії Володимир Путін заявив, що російська сторона готова до переговорів у форматі «Росія — Україна — ЄС», чим дав чітко зрозуміти, що без його втручання не обійшлося.

Увечері того ж дня небайдужі громадяни України почали самоорганізовуватися в соціальних мережах (переважно у Facebook і Twitter[51]): пролунали заклики до акцій непокори, перші ультимативні вимоги щодо відставки уряду та президента. О 22:00 активісти зібралися на мітинг на Майдані Незалежності в Києві. Ближче до півночі на центральній площі столиці зосередилося близько півтори тисячі осіб.

У цей же час на Майдані з’явилася міліція та бійці спецпідрозділу «Беркут».

Протягом усіх наступних днів, що передували Вільнюському форуму, європейська преса вирувала в обговореннях рішення керівництва України згорнути євроінтеграційні процеси. Журналісти цитували слова верховного представника Європейського Союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Кетрин Ештон про те, що угода про асоціацію з ЄС була шансом для початку реформування України, обурювалися втручанням Путіна в переговори («наче зараз 1939 рік, і він (Путін) міг би довільно володіти територіями, як колись Гітлер і Сталін»), зазначали, що Україна «втікає від Європи», а також вказували на те, що ситуація у Києві нагадує перші дні Помаранчевої революції. Що там казати — піддатливість українського президента стала сюрпризом не лише для лідерів Євросоюзу, але й для соратників самого Януковича, навіть для найдавніших його союзників в Україні. До моменту офіційно задекларованої зміни зовнішньополітичного курсу та розвороту в напрямку Росії мало хто спромігся б припустити, що Віктор Янукович аж так залежить від Володимира Путіна. Лідери Партії регіонів намагались пом’якшити спричинений відмовою ефект, непереконливо наголошуючи, що в розпорядженні Миколи Азарова йдеться винятково про призупинення, а не про скасування процесу євроінтеграції, та всі подібні заяви були лише намаганням зберегти гарну міну при поганій грі — люди чудово розуміли, що означає «призупинення».

Польське видання «Rezczpospolita» 22 листопада опублікувало нищівну статтю під заголовком «Україна провалила екзамен із незалежності». Безумовно, провалила — сперечатися немає про що. Однак я хотів би зауважити, що реакція європейських ЗМІ та провідних західних політиків (а також Ангели Меркель) на загрозливий за своїми масштабами тиск Москви надійшла занадто пізно та була занадто слабкою. Рішення про відмову від підписання угоди про асоціацію ухвалювали не на саміті у Вільнюсі та не 21 листопада в залі засідань Кабінету Міністрів. Сигнали про те, що Росія не має наміру відпускати Україну і тим самим остаточно прощатися з імперіалістичними амбіціями, надходили задовго до призначеного на 28 листопада підписання угоди з ЄС.

2010-го, після інавгурації, Віктор Янукович підтвердив (або вдав, що підтверджує, — зараз важко сказати, як усе було насправді) незмінність зовнішньополітичного курсу на інтеграцію із ЄС. Свій перший закордонний візит як президента України Янукович провів до Брюсселя, де зустрівся із тодішнім президентом Європейського Союзу Германом Ван Ромпеєм. 4 червня 2010 року Янукович заявив, що Україна не визнає незалежності псевдореспублік Абхазії та Південної Осетії, що стало болючим ляпасом Росії.

12 квітня 2011 року до Києва з офіційним візитом прилітав «тимчасовий» прем’єр-міністр Росії Володимир Путін (із 8 травня 2008-го до 7 травня 2012-го Путін сам себе призначив головою уряду РФ). Першочергова мета приїзду — спроба переконати Україну вступити до Митного союзу, до якого погодилися ввійти Білорусь і Казахстан. Віктор Янукович однозначної відповіді не дав, запропонувавши Путіну пакетну угоду про співпрацю за формулою «3+1». Така позиція українського президента не означала відмову, та все ж увиразнювала пріоритетність для України зближення з ЄС. На кінець травня 2011-го угода про створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом перебувала практично на етапі завершення, у 2012-му відбулося остаточне залагодження всіх юридичних, політичних, економічних і безпекових нюансів щодо угоди про асоціацію. 30 березня 2012 року в Брюсселі голови переговорних делегацій від України та ЄС парафували угоду про асоціацію[52], а 20 червня 2013-го текст угоди опублікували на офіційному сайті Комітету з євроінтеграції Верховної Ради України.

Реакцію Росії можна було легко передбачити.

Наприкінці липня 2013-го російські митники розпочали безпричинну перевірку всіх транспортних засобів із продукцією українських товаровиробників, що призвело до їх простою на кордоні та псування продуктів. 14 серпня 2013 року митна служба Російської Федерації без жодного офіційного пояснення внесла до переліку «ризикових» усіх без винятку українських імпортерів, заборонивши ввезення до Росії українських цукерок, сирів, кисломолочних продуктів, м’яса. 18 серпня 2013 року радник президента Російської Федерації Сергій Глазьєв ненав’язливо натякнув, що в разі підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом митне адміністрування з боку Росії буде посилено.

19 серпня 2013-го в результаті переговорів між представниками українського Міністерства доходів і зборів і Федеральної митної служби Росії було погоджено, що додаткові процедури митного контролю щодо українських товарів не застосовуватимуться й українські товари перетинають російську митницю в штатному режимі. 21 серпня Микола Азаров заявив про завершення торговельної війни[53]. Мало хто тоді — й в Україні, і на Заході — здогадався запитати: якою ціною?

Попри публічні запевнення керівників митної служби РФ, «додаткові процедури контролю» застосовували до українських товарів ще не раз протягом вересня, жовтня та листопада — доки Україна офіційно не відмовилась від асоціації з ЄС.

Уночі з 21 на 22 листопада до мітингувальників у Києві приєдналися люди з інших регіонів. Нечисленні антиурядові виступи відбулися у Львові, Ужгороді, Донецьку, Івано-Франківську та Луцьку. Із другої половини дня 22 листопада, незважаючи на кепську погоду, на київському Майдані продовжили збиратися активісти. Міська влада наказала звести неподалік Монумента Незалежності різдвяні кіоски (до Нового року залишалося шість тижнів…) і виставила довкола «Беркут» — нібито їх охороняти. Тривалий час правоохоронців було більше, ніж протестувальників, але надвечір, за повідомленнями українського «24 каналу», довкола Монумента Незалежності скупчилося до 5 тисяч людей. О 21:00 зав’язалися перші сутички з міліцією, котра намагалася перешкодити активістам установити на Майдані намети.

У неділю 24 листопада 2013 року центральною вулицею Києва мирною ходою пройшло, за різними оцінками, від 100 до 150 тисяч людей. На її завершення було проведено великий мітинг на Майдані Незалежності. Натовп мітингувальників не зміг розміститися на центральній площі: люди зайняли весь Хрещатик — від перетину центральної вулиці із бульваром Шевченка аж до Європейської площі. Учасники мітингу одноголосно ухвалили «вимоги Євромайдану» до української влади: 1) відправити у відставку уряд Азарова; 2) до 27 листопада (тобто до саміту у Вільнюсі) надати чинності необхідним євроінтеграційним законам, зокрема й закону про звільнення Юлії Тимошенко; 3) скасувати рішення про призупинення підготовки до асоціації та підписати угоду про асоціацію України та Євросоюзу на саміті у Вільнюсі. У разі невиконання озвучених вимог і непідписання угоди мітингувальники домовилися, що вимагатимуть розпуску парламенту й імпічменту Януковича за державну зраду.

О 15:00 розпочалися серйозні зіткнення між міліцією та мітингувальниками. Протест під Кабінетом Міністрів проходив мирно, доки на вулиці Грушевського під будинком уряду хтось із натовпу не приснув сльозогінним газом у правоохоронців. Згодом у лави міліції полетіли петарди. Міліціонери спробували розігнати натовп, зав’язалася бійка, під час якої правоохоронці активно застосовували гумові кийки, сльозогінний газ і світлошумові гранати. Спроба виявити людей, які спровокували зіткнення, ні до чого не призвела. За свідченнями очевидців, петарди у правоохоронців почали кидали проплачені провокатори, яких пізніше міліція організовано завела до будівлі Кабміну через третій під’їзд.

Одночасно з багатолюдним мітингом у Києві відбувалися протесті виступи в інших містах України, причому — росіяни досі не хочуть цьому вірити — на сході України не менш активно, ніж на заході. У центрі Луганська, неподалік пам’ятника Тарасові Шевченку, побилися прихильники євроінтеграції та проросійськи налаштовані «донські козаки». У Харкові більш ніж тисяча жителів міста вийшла до пам’ятника Шевченку висловити незгоду з політикою керівництва країни. Проходив мітинг у Донецьку. Протягом 23–24 листопада «євромайдани» виникли у великих містах Європи: Мюнхені, Берліні, Женеві, Парижі, Лондоні, Стокгольмі, Будапешті, Вільнюсі, Тбілісі й ін.

Із понеділка на Майдані Незалежності в Києві постійно залишались активісти. 28 листопада, незважаючи на активний спротив керівництва, студенти вищих навчальних закладів столиці вийшли на загальний страйк. Студентські колони з КПІ[54], Києво-Могилянської академії, Національного університету ім. Т. Шевченка, Національного педагогічного, Національного медичного та низки інших університетів об’єдналися в парку Шевченка, після чого вирушили до Майдану Незалежності. Організатори страйку стверджували, що в ході взяло участь не менш ніж 20 тисяч студентів.