Розділ 5 Синдром Ярмольника

Синдром Ярмольника

На початку протистояння на Майдані Незалежності в Києві наприкінці 2013 року кремлівські вожді трималися нібито осторонь, обмежуючись удавано незворушними, формальними заявами. 3 грудня 2013-го після зустрічі з президентом Вірменії Сержем Саргсяном президент РФ Путін уперше стримано прокоментував Майдан, підкресливши, що «події в Україні більше нагадують не революцію, а погром». Протягом кривавої зими 2014-го російська влада демонстративно не втручалася в події, що вирували в Україні. Перші по-справжньому різкі заяви з боку російських лідерів залунали наприкінці лютого, коли стало остаточно зрозуміло, що режим Януковича програв і встановити проросійську диктатуру в Україні не вдасться. 20 лютого 2014-го Дмитро Медвєдєв, голова уряду РФ, констатував, що «ми з українськими партнерами продовжимо співпрацю в усіх напрямах, про які домовлялись… у той же час потрібно, щоб самі партнери були в тонусі та щоби влада, яка працює на Україні, була легітимною й ефективною, щоб об цю владу, як об ганчірку, ноги не витирали». У цей же час «влада, об яку, як об ганчірку, витирають ноги», продовжувала розстрілювати беззбройних людей у центрі Києва.

Невтручання Росії було лише зовнішнім, показовим. Насправді ще з першого дня демонстрацій на Майдані російські спецслужби за допомогою цілковито підконтрольних інформагентств, телеканалів і сайтів ініціювали агресивну пропаганду проти України. Спочатку — для зриву підписання угоди про асоціацію України та Європейського Союзу. Пізніше — для розколу країни та створення інформаційного підґрунтя військового вторгнення на територію України.

Якщо бути точним, то латентну пропаганду проти України розпочали за десять років до Євромайдану — відразу після Помаранчевої революції 2004-го року. До виявів такої пропаганди, можливої завдяки поступовому заглушенню опозиційних голосів у самій Росії, належить повільне, але цілеспрямоване посилення тиску Російської Федерації на незалежні ЗМІ, контрольовані приватними особами. Спочатку Бориса Березовського змусили віддати контрольний пакет акцій основного телеканалу Росії — «ОРТ»; згодом за борги передали у власність «Газпрому» телекомпанію «НТВ» олігарха Володимира Гусинського; невдовзі припинив мовлення телеканал «ТБ-6» (ТВС), де після зміни редакційної політики працювала частина незаангажованих журналістів «НТВ». За час першого президентства Володимира Путіна найважливіші телевізійні канали Російської Федерації — «ОРТ» («Перший канал»), «Росія», «НТВ» та ін. — перейшли у власність держави або під абсолютний контроль державних компаній. Окрім того, з’явилася низка телеканалів «нового покоління»: «LifeNews», «RussiaToday», «Росія-24», які від заснування провадили агресивне, відверто антиукраїнське мовлення.

2013-го, після початку Євромайдану, російська пропаганда еволюціонувала у відверто шовіністичну, агресивно-імперську та фашистську, набувши вимірів повноцінної інформаційної війни, пріоритетна мета якої — обґрунтувати в очах пересічних росіян зовнішню агресію проти України. Російська пропагандистська машина не гребувала жодними засобами: відверта брехня, постановочні зйомки, немислиме, іноді безглузде перекручування фактів, використання кадрів із фільмів і фотографій з інших, далеких від України конфліктів, для ілюстрації вигадок про Майдан чи події на сході країни — словом, годилося все. Потік брехні та бруду був настільки щільним, масованим, безапеляційним, що в результаті всього за кілька місяців після початку Євромайдану російські ЗМІ створили в уявленні росіян образ «нової України» — країни, в якій процвітають фашизм, безправ’я, бідність, у якій лютує голод і навісніють націоналісти. Картинка видавалася далекою від реальності, такою ж схожою на реальні події, як сповнені життям джунглі Амазонії на холодну марсіанську пустелю. Одначе це не зупиняло російських «журналістів». Українські блогери, журналісти, політики послідовно спростовували розкручені російською пропагандою вигадки, аргументовано доводили брехливість породжених російським телебаченням історій та образів, але потік брехні не слабшав.

Навіщо це Росії? Або, якщо точніше, навіщо це нинішній російській еліті, що заправляє у Кремлі?

Щоб дати відповідь на це запитання, наведу цитату з книги «Ефект Люцифера: Чому хороші люди перетворюються на лиходіїв» відомого американського соціального психолога Філіпа Зимбардо, автора сумнозвісного Стенфордського тюремного експерименту. В «Ефекті Люцифера» Зимбардо аналізує вплив ситуативних чинників на поведінку особистості, зокрема досліджує, як під дією зовнішніх обставин звичайні люди перетворюються на кровожерливих монстрів. Як приклади автор розглядає передумови жахливих зловживань в утримуваній американцями секретній іракській тюрмі Абу-Грейб 2003 року, винищення євреїв нацистами, геноцидів у Руанді 1994-го, в Судані 2006-го та Іраку за часів диктатора Саддама Хусейна.

Ось що пише Зимбардо:

«Якщо владна еліта (країни) хоче знищити ворожу державу, вона звертається до експертів із пропаганди, які розробляють програму ненависті (курсив мій — М. К.). Що може примусити громадян однієї країни настільки зненавидіти громадян іншої, щоб ізолювати тих, катувати та вбивати? Для цього потрібен „образ ворога“, психологічна конструкція, глибоко вкорінювана в голови громадян країни за допомогою пропаганди, яка трансформує інших людей у „ворогів“. „Образ ворога“ — найсильніший мотив для солдата, він заряджає його зброю набоями ненависті та страху. Образ страшного ворога, який загрожує особистому достатку громадян і національній безпеці країни, примушує матерів і батьків відправляти синів на війну та дає змогу урядам по-новому розставляти пріоритети, замінюючи знаряддя праці знаряддями війни.

Це роблять, оперуючи словами й образами. Перефразовуючи давнє прислів’я: коли слово б’є, то й палка не потрібна, передусім ідеться про створення стереотипних уявлень про „інших“ із дегуманізованого образу „інших“ як усесильних, демонічних, абстрактних монстрів, які становлять тотальну загрозу нашим найдорожчим цінностям і переконанням. В атмосфері всезагального страху, коли ворожа загроза видається неминучою, розумні люди починають поводитися абсурдно, незалежні люди підкоряються безглуздим наказам, мирні люди перетворюються на воїнів. Виразні та зловісні образи ворога на плакатах, по телебаченню, на обкладинках журналів, у кіно чи в Інтернеті фіксують глибини лімбічної системи, структури примітивного мозку, і цей процес супроводжується сильними почуттями страху та ненависті».

Упровадження такої «програми ненависті» дозволяє сформувати (або змінити, якщо ми говоримо про вже сформовану особистість) людей — переважно чоловіків, солдатів, — котрі з любов’ю пеститимуть власну дитину, а наступного дня без жалю та сумнівів катуватимуть і вбиватимуть інших чоловіків, не сприймаючи їх за людей, не задумуючись над тим, що у ворогів, імовірно, також є сім’ї, діти, мрії.

ХХ століття можна сміливо наректи «століттям масових убивств». Із 1915-го в Туреччині було знищено та закатовано 1,5 млн вірмен. У 1930–1940 роках німецькі нацисти в таборах смерті ліквідували не менш ніж 6 млн євреїв, 3 млн українців, 2 млн поляків, а також сотні тисяч представників інших — «нижчих» — націй. Радянська імперія Леніна-Сталіна у першій половині ХХ століття, за найскромнішими підрахунками, винищила не менше ніж 20 млн радянських громадян, серед яких чималу частку становили українці. Політика Мао Цзедуна призвела до смерті 30 млн ні в чому не винних китайців. Підтримуваний Радянським Союзом комуністичний режим Камбоджі знищив щонайменше 1,7 млн громадян країни. Партія «Баас» Саддама Хусейна санкціонувала вбивства сотень тисяч іракців. Перелік можна продовжити. І кожному із перерахованих вище злочинів проти людства передував етап масованої пропаганди, передувало розгортання отої «програми ненависті», основна мета якої — дегуманізувати ворога, викликати агресію до інших, тих, хто по той бік межі, хто розмовляє іншою мовою чи думає інакше, примусити вважати, що ці «інші» є монстрами, нелюдами, вбивати яких почесно.

Часи змінилися. Здавалося, що на початку ХХІ століття жахливий «парад геноцидів» відгримів, назавжди відійшовши в минуле. Але ні. Наприкінці 2013-го російські ЗМІ розгорнули безпрецедентну пропагандистську кампанію проти сусідньої країни, готуючи росіян до війни і тим самим відкидаючи і Росію, і Україну щонайменше на століття назад, в епоху абсурдної взаємної ненависті та безглуздих убивств.

Що вже зовсім погано — пропаганду можна зупинити просто зараз (урешті-решт росіяни колись же мають прозріти), але для того, щоб знівелювати її наслідки, знадобляться роки. Багато-багато років. І я був би наївним оптимістом і мрійником, якби сказав, що йдеться про лічені десятки років…

Цинічні викривлення російські медіа практикували з перших днів Євромайдану. Російські журналісти вдавалися переважно до напрочуд примітивних методів. Ще більше дивно, що майже завжди такі примітивні методи спрацьовували — до цього часу більшість знайомих мені росіян уважають створені путінськими ЗМІ фейки правдою.

Наприклад, 24 листопада 2013-го під час поспіхом зігнаного мітингу на підтримку рішення уряду Азарова про призупинення асоціації з ЄС журналісти російського «24-го каналу» записали одного з учасників збіговиська, який розповідає про те, чому він прийшов на мітинг. В інтерв’ю учасник повідомив, хто і скільки обіцяв заплатити йому за мітинг. А вже 25 листопада на центральному російському телеканалі «Росія-1» у підсумковій програмі «Вести» було показано вправно змонтований і цілковито перекручений сюжет, у якому цього ж мітингувальника журналісти представили як учасника Євромайдану.

Паралельно з ескалацією Майдану в працівників російських медіа зростали труднощі з арифметикою й орієнтуванням у Києві. Ті постійно занижували кількість людей, що збиралися на мітинги (навіть 8 грудня 2013-го, коли на вулиці української столиці вийшло не менше ніж мільйон людей, примудрялися показувати провулки, де майже не було мітингувальників), навмисно плутали назви площ, будівель і вулиць.

Найбільш резонансі фейки російських ЗМІ пов’язані із найтрагічнішою сторінкою Євромайдану — розстрілом мирних мітингувальників на вулиці Інститутській 18–20 лютого 2014-го. «Офіційна» російська версія вражає своїм цинізмом: демонстрантів розстрілювала самооборона Майдану з будинків № 4, № 7 та № 13 на вулиці Інститутській. Мета: вбити якомога більше мирних людей, а вину за розстріли покласти на «нещасного» президента Януковича і таким чином примусити його зректися влади. Погодьтеся: складається враження, наче нічого тупішого вигадати не можна було. У дні розстрілу на Майдані постійно перебувало від кількох тисяч до кількох десятків тисяч людей. Невже ніхто із цих тисяч і тисяч мітингувальників не помітив би, що вогонь ведуть у спини демонстрантів, адже будинки № 4 та № 7 знаходяться безпосередньо в зоні, де розстрілювали людей? Для тих, хто все ж здатен повірити, що «снайпери із самооборони» стріляли в спину власним побратимам, із якими протягом трьох місяців простояли пліч-о-пліч на Майдані, є безліч відео, на яких із того, як падають люди, зрозуміло, що кулі прилітають з боку Адміністрації Президента (або будівель, розташованих неподалік Адміністрації). Попри це, російські ЗМІ одноголосно підхопили запропоновану політтехнологами історію. Маячливу версію в ефірі телеканалу «Росія-1» (в уже відомій нам передачі «Вести») підтвердив колишній голова Служби безпеки України Олександр Якименко. Він заявив, що в мітингувальників стріляли з даху будівлі Національної філармонії, за яку нібито «відповідав» комендант Майдану Андрій Парубій. «Коли перша хвиля відстрілів закінчилася, то багато хто зафіксував вихід із цієї будівлі двадцяти чоловік, гарно так одягнутих… спеціально одягнута форма була… У них були сумки…» Як доказ слів Якименка журналісти каналу «Росія-1» продемонстрували кадри, на яких одягнуті у військову форму представники «Правого сектора» з наплічниками, згорнутими спальниками та карематами виходять з… готелю «Дніпро», що неподалік Європейської площі. Цей готель під час Євромайдану слугував київським штабом організації. Кадри було знято представниками українського «5 каналу» 31 березня 2014 року. За словами диктора програми «Вести», в наплічниках за спинами членів «Правого сектора» — снайперські гвинтівки. Основна неув’язка полягає не в тому, що «снайпери самооборони» виходили з готелю «Дніпро», а не з філармонії, і не в день розстрілу, а майже на два тижні пізніше. Найважливіше те, що будівля Національної філармонії має лише два поверхи і знаходиться аж на Володимирському узвозі. Від місця розстрілу філармонію відділяє не менш як 750 метрів суцільної забудови. З даху Національної філармонії відкрити вогонь по демонстрантах неможливо, оскільки звідти їх просто не видно. Можна, звісно, припустити, що Олександр Якименко помилився і насправді мав на увазі не Національну філармонію, а будівлю консерваторії на Майдані Незалежності, проте з даху консерваторії обстрілу також не могли вести, оскільки її будівлю від місця загибелі «майданівців» затуляє шістнадцятиповерхова громадина готелю «Україна». Консерваторія має лише чотири поверхи.

Усередині квітня «Перший канал» (підкреслю — головний телевізійний канал РФ) виплеснув в інформаційний простір ще один абсурдний фейк. Журналісти програми новин несподівано «виявили», що на місці дерев уздовж Інститутської залишилися самі лише пеньки. Насуплена дикторка розгніваним голосом повідала довірливим російським глядачам, що дерева зрубали за наказом нової української влади — мовляв, за слідами куль на стовбурах слідчі могли б визначити, звідки вели вогонь по демонстрантах. Це, на її думку, слугувало доказом, що «майданівців» на Інститутській розстрілювали в спини снайпери самооборони. Коментувати насправді немає чого. Обурення ведучої прозвучало дуже щиро та переконливо, от тільки… дерева з Інститутської нікуди не зникали. Усі дерева в зоні розстрілу людей височать там, де височіли на момент обстрілу, — будь-хто може вийти на Інститутську і сам це побачити. Ніхто нічого не рубав, не зрізав і не викорчовував. Зайве казати, що спростування відверто брехливої інформації працівниками «Першого каналу» так і не прозвучало.