Розділ «Небратні, недружні… вороги?»

Росіянам дуже хочеться бути одним народом зі своїми сусідами. Але бажання це настільки маніакальне, що мимоволі справляє враження синдрому недуги. Ментальної хвороби, яка розмиває межі реальності, а правду розфокусовує настільки, що та стає брехнею. Українці, білоруси, росіяни — один народ, як полюбляє заявляти лисуватий і коротенький, мов патик для підв’язування помідорів, псевдостратег із Кремля. Тільки чомусь у цього єдиного народу все може бути лише російським: і мова, і культура, і погляд на історію, і православ’я, і пантеон героїв.

Таким чином, формула «один народ» не робить нас взаємно багатшими, урізноманітнюючи культуру й додаючи національних особливостей, а навпаки — стриже всіх під росіян. Століттями в ім’я єдності трьох східнослов’янських народів убивали інтелігенцію, забороняли мову, нищили самостійність і русифікували. Це почасти давало результати, поки цій ідеї опиралися лише десятки, сотні чи тисячі українців, але збій стався, коли вся багатомільйонна Україна чітко сказала: ми не хочемо більше бути «русскім міром».

Макс Кідрук точно зауважив рису, що відрізняє російський погляд на світ від українського. Це — нетерпимість. Українець нормально ставиться до того, що хтось говорить російською, що існує російська держава, що в неї є свої інтереси, влада, звичаї й національні герої. Натомість росіянин відмовляє нам у праві на існування: української мови немає й ніколи не було, держава наша теж «недодержава», нам заборонено самостійно визначати напрямок свого цивілізаційного розвитку, столиці в нас також немає, оскільки «Кієв — русскій ґорад», а Мазепа вкупі з усім українським народом — зрадники, бо виборювали собі свободу.

Для росіян ми — веселі хохли, фольклорні персонажі, яких треба бити по руках і ногах за кожен не санкціонований кремлівським дресирувальником крок. То про яку дружбу й єдність може йтися? Навіть забуваючи про всі економічні показники, про тотальну непривабливість Росії як держави, з такими сусідами просто неприємно перебувати на одному гектарі. Тим паче будувати спільне майбутнє, де виторгувані за газ мільярди йдуть не на підтримку свого народу, а на війни в Сирії, Афганістані чи якомусь черговому Донбасі. От і розійшлися.

Майже двісті років тому французький маркіз де Кюстин вирішив побачити Росію. Дорогою зупинився в Любеку, де власник готелю всіляко відраджував туриста від дальшої поїздки. Мовляв, це темна країна, де щастя й оптимізм неможливі в принципі. Проте послуговуватися яскравими образами — це одне, а пунктуально й послідовно наводити аргументи — геть інше.

«Небратні» Макса Кідрука — це скрупульозна енциклопедія вікового протистояння між Україною й Росією, щедро присмачена авторськими спогадами та прикладами з особистого життя. Цю книжку вже перекладено польською. Думаю, не забаряться переклади й іншими мовами, адже систематизована й правдива інформація багатьом відкриє очі на сутність конфлікту, що розпочався не на Майдані 2013 року, а щонайменше за кілька століть до цього. Зрештою, коли в Києві вже їли виделками, на місці Москви тванилися болота й кумкали жаби. Тож якщо хтось когось і може вважати братами, то тільки нашими меншими.

Андрій Любка